Розділ 8.2

Щойно кінчики пальців торкнулися гладеньких кам’яних плашок, мене ніби струмом ударило. Відчувши, як відгукується сила, я мимоволі здригнулася. Вона пульсувала, множачись і заявляючи про себе так голосно, ніби надто довго мовчала. Олаф примружився, але промовчав.

— Що нам розкаже твоє минуле? — пробурмотів він, поки я водила пальцями по зображеннях рун всередині мішечка. Коли я дістала одну і поклала на хустину між нами, він хмикнув.

— Перевернута Райдо. Нічого нового...

— Вибачте, — обережно поцікавилась я, — ви не могли б пояснити? Я не вмію їх читати.

Дідусь похитав головою, але відповів:

— Щоб зрозуміти руни, не треба їх читати. Це не алфавіт. Твій шлях по Іггдрасілю був перекритий, як і життєвий шлях.

Він раптом підняв на мене очі.

— Ти сама його перекрила?

Ого. А він дійсно знається на своїй справі.

Я кивнула, а він похитав головою, незадоволений.

— Враховуючи обставини, тобі пощастило, що ти досі жива.

Він кивнув, пропонуючи дістати наступну руну. Поки я перебирала камінці, Олаф не відривався від мого обличчя. Здавалося, ніби він намагався зазирнути в саму душу. Лише коли я простягнула йому нову плашку, він відвів погляд.

— Хагал. Знову нічого цікавого. І так зрозуміло, що ти будуєш нове життя на руїнах старого.

Коли я діставала руну, що мали сповістити про моє майбутнє, з мішечка випадково випала ще одна плашка. Я здивовано завмерла, а от Олаф різко схилився вниз, ніби цього й чекав. Руна в моїй руці його не цікавила. Всю увагу він направив на ту, що випала сама.

— Порожня, — пробурмотіла я, і собі схилившись.

— Нова доля, — несподівано радісно оголосив дідусь. При цьому його голос затремтів від хвилювання. 

— Хіба не очевидно, що у мене буде нова доля? Я ж була звичайною людиною, як і всі валькірії тут? — спантеличено спитала я.

— Хе-хе, — посміхнувся він у довгі білі вуса. — Так, та не так. Хіба кожна валькірія може сама вирішувати свою долю? Хіба підкоряється їй доля? Руна Одіна не скаже багато, але скаже головне.

— І що ж головне? — спитала я. Дихати чомусь стало важко, хоча в володіннях Олафа стояла приємна прохолода.

Зненацька двері за моєю спиною відчинились. Я підскочила від несподіванки, а Олаф, крекчучи, одразу підвівся.

— Вітаю в моїй скромній обителі, Вьор, наймудріша серед богинь.

Округливши очі, я швидко озирнулася через плече. І зустрілась поглядом з синіми, мов волошки, очима богині. Першої богині, з якою я мала змогу познайомитися.

Навіть не почувши ім’я, я б і сама здогадалася, яка саме богиня переді мною. Її довге золотаве волосся було розпущеним, і в ньому, мов стрічки, вилися зелені гілочки верби. Біла сукня нагадувала серпанок, просякнутий світлом. Обличчя — таке молоде і квітуче, що я одразу пригадала будинок неподалік від центральної площі Асгарду. Той, що вкритий плющем і з зеленими ставнями.

— Вітаю, Олафе.

Зачувши ніжний мелодійний голос богині, я нарешті звелась на ноги. Вьор говорила до мого наставника, але не відривала зацікавленого погляду від мене. Я ніяково зціпила руки в замок від такої уваги.

— У тебе нова учениця? — спитала вона, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Так, — кивнув Олаф. — Це Єва.

Сині очі богині блиснули.

— Учениці-валькірії — рідкість в наші часи, — наспівуючи, промовила вона.

Я що, була єдиною ученицею в усьому домі? Ні Інгрід, ні Асгейр про це не згадували...

Помітивши моє здивування, Вьор лагідно посміхнулася.

— Не бійся, дитя. Дай мені руку.

Не чекаючи згоди, вона першою простягнула до мене руку долонею догори. Я зам’ялася, але Олаф збоку кивнув, підбадьорюючи. Тоді я простягнула свою у відповідь, накриваючи її тендітну долоню.

Щойно наші руки торкнулися одна одної, я здавлено охнула. Вьор різко обхопила мою долоню. Волошкові очі розширилися, немов блюдця, затягуючи мене в безодню. Світло в приміщенні потьмяніло, а навколо нас із богинею приглушеним гулом пронеслася низка слів. Я не могла розібрати їх суть, не могла вхопитися за них. Вони вислизали з розуму, як вода просочується крізь пальці.

Губи богині беззвучно рухалися, ніби вона повторювала почуте. З кожним ударом серця її прекрасне обличчя все більше хмурилося, а очі стали дикими і сповненими сили, що контролювала її тіло.

Зненацька Вьор охнула і висмикнула свою долоню.

Все припинилось так само різко, як і почалося. Олаф стояв поруч, переводячи стривожений погляд з мене на богиню і нервово посмикуючи кінчик сивої бороди.

— Що ви побачили, мудріша?

Вьор відступила від мене на крок, нажахана. Її пальці дрібно тремтіли, стискаючи верх сукні. Я й сама тремтіла від страху чи хвилювання. А може, і того, і другого.

— Смерть, — прошепотіла вона, не відриваючи від мене погляд.