Розділ 7.2

На галявині біля дому валькірій вже чекала Інгрід. Помітивши мене, вона встала з-за столу, де сиділа з дівчатами, і поспішила назустріч.

— Де ти так довго була? — було першим, що вона спитала. Її погляд ковзнув на книгу, яку я досі притискала до себе.

— Асгейр провів мені екскурсію по столиці, — знизала плечима я.

— О-о-о, — протягнула вона. — І де?

— Як водиться — по найвизначніших місцях.

Інгрід здивовано підняла брови, але я обійшла її і рушила до будівлі. Я не знала, як з нею поводитися — ніхто раніше не намагався зі мною подружитись так рішуче. Це було дивно, але приємно.

Вона тут же порівнялася зі мною.

— Завтра тебе чекає маг Лейф, — сказала Інгрід, крокуючи за мною до дому.

— Навіщо? — нахмурилась я.

— Щоб познайомитись і обговорити твій план занять, — пояснила вона. — Він головний у школі валькірій — тій, що біля тренувальних майданчиків.

Боже, знову школа.

— Ти вчасно, — вела далі Інгрід. — Зараз подадуть вечерю.

— Уже? — здивувалась я. Я й не помітила, що вже сутеніло.

— Вас з Асгейром довго не було, — хитро примружилась вона.

Я закотила очі від її натяку і пройшла крізь відчинені настіж двері.

Прислухавшись до слів Інгрід, я звернула до їдальні. Голод не відчувався навіть після довгої прогулянки — лише легка слабкість. Мабуть, це теж була моя нова здібність.

Щойно ми увійшли в уже знайомий зал, освітлений десятками смолоскипів на стінах і свічок на столах, до нас повернулася більшість голів. На мить в їдальні, сповненій ароматів запеченого м’яса і свіжого хліба, запанувала тиша, а потому гул голосів поновився з новою силою.

Зайнявши вільні місця, ми наклали собі вечерю. Я зраділа, помітивши серед страв відварену картоплю й відбивні, які любила вдома.

— Інгрід? — покликала я, роззирнувшись навсібіч.

— Гм? — озвалась вона з повним ротом грибної юшки.

– Чому тут так багато порожніх місць?

Я помітила це ще зранку, але думала, що ми просто пізно прийшли на сніданок. Зараз усе повторилося.

— Раніше зал був повний, — зітхнула вона, теж окинувши оком дівчат, що вже повернулися до своїх тарілок. — На валькірій полюють, пам’ятаєш?

Я прикинула — порожніми лишалася третина місць, якщо не більше. Невже так багато загинуло?..

Інгрід після мого питання затихла і тепер сумно водила ложкою в мисці з супом. Схоже, я зіпсувала їй настрій.

— А чим твоя мама займається на Землі? — спитала я, щоб відволікти дівчину.

Спрацювало — на її обличчі розквітла ніжна посмішка.

— Її завдання — підтримувати порядок, забезпечувати справедливість там, де люди не справляються. Вони називають такі випадки «покаранням вищих сил». Є й більш конкретні завдання, але про них вона не розповідає.

— Он як, — пробурмотіла я. — Це не те, що я читала в книгах.

— Там не розкажуть усю правду, — хмикнула Інгрід.

— Багато читаєш, так? — роздався глузливий голос за моєю спиною.

Різко розвернувшись, я зустрілася поглядом з синіми очима Луїзи. Вона стояла, схрестивши руки, і всміхалась.

— Я чула, в Мідгарді ти була бібліотекаркою, — продовжила вона, кивнувши на книгу, що лежала поруч із моєю тарілкою. — Це правда?

Та чому ця професія нікому тут не дає спокою?

— Правда, — кинула я у відповідь. — А що, хочеш підвищити рівень інтелекту? В такому разі, можу допомогти порадою.

По їдальні прокотилася хвиля здивування. Виявляється, за нами стежила щонайменше половина дівчат. Обличчя Луїзи почервоніло, а руки стислись в кулаки. Я й сама не знала, чому відповіла так різко. Зітхнувши, вже збиралась вибачитися, коли вона звузила очі.

— Ти дарма витрачаєш час Асгейра. По-твоєму, йому більше нема чим зайнятись, крім як тренувати бібліотекарку? Та пройде сто років, перш ніж ти пройдеш Посвяту — звісно, якщо пройдеш.

Я глибоко вдихнула, повільно видихнула. Всередині все клекотіло від образи.

— Я не тримаю його силоміць.

Луїза нічого не відповіла. Лише пирхнула, перш ніж розвернутись і вийти з їдальні. Я ж сиділа, проводжаючи її пряму спину поглядом і обдумуючи почуте.

— Як довго вона була з Асгейром? — тихо спитала я, кивнувши в бік дверей, за якими вже зникла Луїза.

— Недовго, — знизала плечима Інгрід. — Кілька місяців – може, рік.

Я розсіяно кивнула, зосереджена на власних думках.

***

Ранок знову розпочався з Нори. Валькірія, що була родичкою велетнів, не полишала спроб змусити нас тренуватися від самого світанку. Луїза з Інгрід лише обурено застогнали, коли вона їх розбудила.

— Ну а ти, новенька? — спитала Нора, вперши руки в боки.

Замість відповіді я просто сховалася під ковдрою.