Розділ 6.2

Вже за мить ноги знайшли тверду опору. Ми стояли посеред багатолюдної площі, великої і галасливої. Повз нас проходили жителі міста – боги, напівбоги і прості аси. Вони виглядали, як люди, проте деякі перехожі разюче відрізнялися. Деякі з них мали блідо-блакитну або, навпаки, чорну, як вугілля, шкіру. Інші нагадували низеньких ельфів, як вчорашній цілитель. Вони розмовляли між собою і не звертали на нас жодної уваги, йдучи по своїх справах.

Я посміхнулася, розглядаючи руку і пригадуючи дивні відчуття від доторку до хмари, коли Асгейр сказав:

– У всіх перенесення виглядає по-різному.

– Я зможу цьому навчитися?

– Зможеш.

– Де ми? – поцікавилась я, озираючись на всі боки.

– На центральному ринку Асгарду, – відповів він, спостерігаючи за мною. – Хочеш прогулятися?

– Звісно, – кивнула я.

Ми повільно рушили вздовж прилавків, за якими стояли продавці всякої всячини. Вони закликали кожного підходити ближче, роздивитися й купити саме їхній товар. Словом, все, як у людей.

На першому столі лежали різні дрібниці. Чого там тільки не було – і дерев’яні сопілки з вишуканим різьбленням, і свистульки у формі пташечок для дітей.  На іншому – прості глиняні глечики й дорожчі – з кришталю, який блищав на сонці, мов діамант.

Ще далі балакуча жіночка всім дівчатам пропонувала приміряти нові сукні. До нас донісся її швидкий говір:

– Тільки сьогодні отримала, а вже майже все розкупили! Продам зі знижкою, вам так пасуватиме! Заходьте, заходьте!

Тут було весело і гамірно. Все нагадувало мені про полишений дім, і від цього серце зненацька скувала туга.

Асгейр помітив мій стан і задумався. Лише коли остання палатка зі шкурами лишилася позаду, він спитав:

– Тобі не подобається?

Я підняла до нього голову і зітхнула, знову переводячи погляд уперед. Ми наближалися до широкої вулиці – мабуть, теж центральної. Обабіч дороги, по якій всі ходили пішки, стояли будинки. Чим далі ми йшли, тим пишнішими вони ставали.

– Тут гарно і цікаво, – коротко відповіла я.

Асгейр знову замовк. Але за хвилину, попросивши мене зачекати в затінку під квітучою акацією, зайшов до невеличкої крамниці на розі вулиці. Вдихаючи солодкий аромат квітів, я зі здивуванням помітила на вітрині високі хиткі вежі книг.

З однією з них мій охоронець і вийшов з дверей за кілька хвилин. Наблизившись, мовчки простягнув мені книгу в цупкій палітурці, прикрашеній розписом.

– Це – мені? – спитала я, обережно приймаючи подарунок.

Асгейр кивнув.

– Здається, ти любиш читати. Прийми в знак вдячності за допомогу з манналом.

Ніхто раніше не дарував мені книги – подарунки взагалі були рідкістю. Радісно посміхнувшись, я розгорнула книгу і прочитала назву:

– «Славні легенди дев’яти світів». Дякую, я обов’язково прочитаю.

Воїн скупо посміхнувся у відповідь, і ми рушили далі.

Кілька хвилин ішли мовчки. Він знову про щось задумався, а я з неясним відчуттям смутку і захоплення одночасно роздивлялась усе навкруги. Дво- і триповерхові будівлі все більше нагадували палаци.

– Тут живе місцева знать? – спитала я, розглядаючи двоповерховий будинок зі світлого каменю. Стіни обвивав плющ, а відкриті ставні ніжно-зеленого кольору нагадували весняне листя.

– Так, – озвався Асгейр. – Чим ближче до чертогу Одіна, тим більше богів і богинь можна зустріти поруч. Тут, наприклад, – він кивком вказав на темний і непоказний дім навпроти світлого, – живе Гед.

– Хто це? – тихо поцікавилась я, наблизившись до Асгейра.

– Бог темряви і зими. Він сліпий і дуже не любить, коли йому про це нагадують.

– А хто живе тут? – показала я на чепурний будинок з зеленими ставнями, що привернув мою увагу першим.

– Це дім Вьор, – коротко відповів воїн і пішов далі. Я наздогнала його і виразно підняла брови. Тоді він пояснив: – Вьор – богиня мудрості і яснобачення.

– Дивно, – пробурмотіла я. – Я про неї нічого не чула. 

– Вона не шукає слави, – знизав плечима Асгейр.

Можливо, вона мала рацію, не цінуючи зайву увагу. Маючи таку силу, як у неї, знайдеться багато охочих нею заволодіти.

Пройшовши ще кілька чертогів і пояснивши мені, хто в них мешкає, Асгейр зупинився перед головним палацом на початку вулиці. Від інших його відділяла невелика, вимощена темно-сірою бруківкою площа. Ми зупинилися посеред неї, і я задерла голову догори.

– Валаск’яльв, – з пошаною в голосі оголосив Асгейр.