Розділ 5.2

Ранок почався з бадьорого голосу Нори. Вона, немов добре вишколений солдат, встала на світанку і голосно сказала:

– Прокидайтеся, сонні коали!

– Норо, йди собі! – пробурмотіла Луїза.

– Ще рано, – підхопила Інгрід.

Ледве розліпивши очі, я глянула на велетку. Пирхнувши, вона, тим не менш, більше не вмовляла нас вставати. Мовчки переодягнувшись за ширмою в кутку спальні, валькірія захопила великий меч і вийшла зі спальні.

– Куди вона так рано? – тихо спитала я у Інгрід. Та перевернулася на інший бік і позіхнула.

– Тренуватися, куди ж іще.

Наступного разу я прокинулася вже від шурхоту. Виявилося, дівчата вже вставали, а от Нори досі не було. Тоді я й собі протерла невиспані очі, переодягнулась у зелену бавовняну сорочку й штани і заплела волосся в косу, як у інших дівчат. Луїза підкреслено мене ігнорувала, тому я вирішила її теж не зачіпати.

Швидко умившись – тут знайшлися навіть зубні щітки і пасти – ми з Інгрід рушили на сніданок.

– Це місце нагадує середньовічний замок, – промовила я, озираючись довкола.

– Мені теж, – посміхнулася вона. – Але, на щастя, тут є приємні сучасні деталі. Наприклад, кава.

– Тут варять каву? – здивувалась я.

– Аякже, – кивнула вона і додала вже тихіше: – Це в палаці асів все по старим звичаям. Нам же дозволяють принести з собою трохи благ цивілізації.

– Може, тут і інтернет є? – з надією поцікавилась я.

– Оце вже ні, – розсміялась дівчина. – Електроніка в Асгарді не працює.

– Шкода, – зітхнула я.

Їдальня розташовувалася на першому поверсі. Це був просторий зал з кам’яними стінами і дерев’яною підлогою. Вікон було небагато, тож тут горіли свічки навіть удень. Вздовж стін тягнулися довгі дерев’яні столи з лавами, а в повітрі дійсно розносився терпкий аромат кави.

Коли ми з Інгрід увійшли, більшість дівчат уже снідали. В їдальні лунали дівочі голоси і веселий сміх. Швидко обвівши зал поглядом, я нарахувала не більше тридцяти валькірій. Вільних місць було багато.

Підхопивши під лікоть, Інгрід повела мене до столу, на якому стояли горщики з вівсянкою, варені яйця, таці зі свіжим хрустким хлібом, сир і фрукти. Від хвилювання їсти не хотілося – до горла підкотила нудота. Зітхнувши, я схопила червоне яблуко і відкусила.

Інгрід, поглянувши на мене, хихикнула.

– Що? – спитала я, хрумтячи солодким фруктом.

– Нічого, – похитала головою вона. – Просто... Єва і яблуко.

Я кліпнула, а потім, не втримавшись, посміхнулася.

Після сніданку вона запропонувала мені прогулятися до школи валькірій і показати все навколо. Виявилося, поки я була в купальні, її перестрів один з магів і доручив познайомити мене з їхнім способом життя і звичаями.

Ми вийшли на залитий вранішнім сонцем внутрішній двір. Після напівтемряви їдальні тут було так яскраво, що довелося кілька разів зажмуритись, поки не звикла до світла. А після охнула, озираючись довкола.

За нашими спинами залишилася двоповерхова кам’яна будівля, з якої ми щойно вийшли. У дворі, що більше нагадував галявину, вкриту густою темно-зеленою травою, розташовувалися столи з лавами і віддалік – місце, де дівчата щовечора розпалювали багаття й відпочивали.

Щоб дістатися до школи і тренувальних майданчиків, треба було перейти невеличкий ліс. В ньому кипіло життя – всюди снували білки, вдвічі більші за земних, а різнобарвні пташки щебетали так голосно, що було важко зосередитися на власних думках. Я не боялась загубитися – він виглядав доглянутим, а тут і там тягнулись добре протоптані стежки.

Єдине, що не давало спокою – це відчуття чужого погляду, схованого між ялинами, ясенями і вільхами. Помітивши, що я тривожно озираюся, Інгрід заспокійливо сказала:

– Не бійся. Це, мабуть, лісовик. Йому теж цікаво, хто це новий тут ходить.

– Він нічого не зробить? – обережно поцікавилась я.

– Ні, якщо ти не будеш шкодити його лісу. Тут ми у нього в гостях, а не навпаки.

Через деякий час я звикла до мурашок по тілу достатньо, щоб спитати:

– Чому всі живуть саме тут? Хіба смертні можуть потрапити в Асгард? Я думала, це заборонено.

Інгрід знайшла заросле мохом повалене дерево неподалік від стежки і всілася на нього. Я присіла поруч.

– Ми не смертні, тому для нас зробили виняток, – відповіла вона. – Зазвичай валькірії прибувають в Асгард у віці вісімнадцяти років, щоб уникнути проблем з поліцією. Та зараз лишатися в Мідгарді стало небезпечно. Наскільки я знаю, ти єдина пробула там так довго і не загинула.

– Чому я мала б загинути? – нахмурилась я.

У мене було цілком звичайне життя... відколи я заблокувала свою силу.

Інгрід повернулась до мене. В її блакитних очах промайнув сум.

– Бо нас убивають.

– Але чому?

– Так було завжди, – знизала плечима дівчина. – Юні валькірії, які ще не вступили в силу, завжди були легкою здобиччю для нижчих духів. Саме тому нам всім тепер дають охоронців від народження. Але за останні роки вбивати почали й сильних валькірій. Досвідчених.