Розділ 4.2

Першим, що я відчула, прокинувшись, було тепло. Вранішня прохолода лісу більше не лоскотала шкіру, змушуючи вкриватися мурашками. Я лежала на чомусь м’якому.

Розплющивши очі, я зустріла погляд пристаркуватого чоловічка в круглих окулярах з товстими лінзами. Його ніс скидався на картоплину. Незнайомець мав злегка загострені вуха, а зростом був не менш ніж на дві голови нижчий за мене.

Він схилився над ліжком, вдивляючись у моє обличчя, після чого кивнув сам собі й випростався.

– Я ж казав, нічого страшного. Усім важко дається перший перехід по Іггдрасілю.

– Як ти почуваєшся?

Роззирнувшись, я побачила, що опинилась у просторій кімнаті з кількома ліжками. Тут було темно, і світло давали лише кілька свічок у канделябрі на тумбі поруч. Біля дальньої стіни стояв дерев’яний стіл, захаращений сувоями паперів, а за ним – шафа з десятками різнокольорових склянок, горщиків і мішечків.

Перевівши погляд до вікна, за яким уже світились зірки, я помітила Асгейра. Він стояв, схрестивши руки, і уважно дивився на мене.

– Здається, все гаразд, – відповіла я, сідаючи на ліжку. – Де ми? Що сталося?

Низенький чоловічок закотив очі, але під суворим поглядом воїна знітився і подріботів до свого столу, бурмочучи щось собі під ніс.

– Ми в Асгарді, в лазареті неподалік від дому валькірій, – відповів Асгейр, підходячи ближче. – А це, – кивнув він на незнайомця в окулярах, – Бруно. Він цілитель.

Я зомліла... І Асгейру довелося нести мене крізь світи на собі, коли він сам поранений.

– Як твоя рука? – я поглядом вказала на закривавлений плащ.

– Вже все пройшло, – здивовано озвався він, ніби я спитала щось надзвичайне. – У світі безсмертних рани затягуються дуже швидко, та й зілля Бруно допомогло.

Кивнувши, я встала на ноги й озирнулася, шукаючи свій наплічник. Прослідкувавши за моїм поглядом, Асгейр підхопив його з підлоги в ногах ліжка і закинув собі на плече.

– Вчора ти питала, чи можемо ми перенестися. Думаю, зараз саме час це зробити.

– Чому? – поцікавилась я, підходячи ближче.

– Лазарет знаходиться у школі валькірій. До дому треба йти через ліс, а вночі це не найкраща ідея.

– Чому? – знову спитала я, і Асгейр хмикнув.

– Тому що ліс живий, – загадково відповів він, знову простягаючи мені руку в німому запрошенні. – Цього разу все буде швидше й легше, обіцяю.

Кинувши останній погляд на цілителя, що прислухався до кожного нашого слова, я взялась за його долоню і заплющила очі.

Зненацька нас обдало пронизливим холодом, а підлога під ногами зникла. Лише рука Асгейра, що міцно тримала мою, залишалась теплою і утримувала мене від паніки в оглушливій тиші. Я чула наше дихання. Моє – рване, і Асгейра – глибоке, та це тривало недовго. За пару ударів серця ноги знову торкнулися твердої поверхні.

Розплющивши очі, я здивовано підняла брови. Лазарету більше не було, як і буркотливого Бруно.

Ми опинились у довгому вузькому коридорі з дверима з кожного боку. Кам’яні стіни, прикрашені розписом з рослинним мотивами, освітлювали смолоскипи. Візерунки, мов лоза, спліталися між собою й тягнулися далі, за ріг. Вікон тут не було – лише двері з обох боків. У повітрі пахло туманом і вологою, мов у горах.

Поки я роздивлялась усе навколо, з дверей в кінці коридору вийшла дівчина. На ній був один лише рушник, замотаний довкола тіла. Судячи з хмари пари, що розсіялась за її спиною, там була ванна кімната.

Помітивши нас – чи, радше, Асгейра – вона голосно охнула і кинулась до найближчої кімнати. Щойно за нею зачинилися двері, не менше чотирьох дівочих голосів вибухнули сміхом.

Скрушно похитавши головою, Асгейр зняв з плеча наплічник і простягнув мені.

– Мені краще тут не затримуватись. Відпочивай. Завтра я покажу тобі Асгард.

Стримуючи посмішку, я кивнула і забрала свої речі. Воїн відступив трохи вбік і штовхнув двері за моєю спиною. Там теж здивовано зойкнули.

– Добраніч, бібліотекарко, – підморгнув він і пішов геть, ігноруючи мій обурений погляд.

Коли його постать зникла на сходах, що вели на перший поверх, я востаннє глибоко зітхнула й повернулась обличчям до своєї нової спальні. Мого нового дому.