Розділ 3.2

Поки їли, я розпитувала Асгейра про його світ – Асгард. Мої знання були, як виявилося, дуже обмежені. Окрім богів, там жили ще й інші раси – напівбоги (напівкровки) і прості аси, не наділені значними силами. Також у столиці можна було зустріти представників інших світів – вогняних чи льодяних велетнів, світлих і темних альвів (ельфів) та інші народи.

На службі Одіна, окрім богів і напівбогів, були ще маги. Колись вони були ерілями, але Всебатько забрав найкращих до себе, даруючи майже безсмертне життя. Колишні мідгардці (люди) старішали набагато повільніше й могли прожити двісті, а то й триста років, якщо лишалися в його світі.

Крім того, Асгард населяли й інші істоти – наприклад, лісовики. Вони не добрі й не злі, як і більшість магічних істот.

– Тобто і перевертні не погані? – я здригнулась, пригадавши жахливий запах і кровожерливість монстра, що напав на мене.

– Є кілька виключень, – хмикнув Асгейр. – Вони і маннали – слабші за перевертнів тварюки – породження Гельгейму, світу мертвих. Вони не мають розгулювати іншими світами, але якось знайшли шпарину, і тепер на них доводиться полювати.

– Господи, допоможи!

Підскочивши з несподіванки, я повернулася на голос. На порозі купе стояла повновида провідниця у синій формі. Її обличчя зблідло, а дві чашки чаю, які вона тримала в руках, дрібно тремтіли.

Схоже, вона почула останню частину розповіді Асгейра. Сам він глянув на жінку так байдуже, що стало ясно – рятувати ситуацію доведеться мені.

– Цікавий фільм, – якомога привітніше всміхнулась я. – Треба буде глянути на вихідних.

Кліпнувши кілька разів, провідниця, нарешті, заспокоїлась. Зробивши крок уперед, вона дещо нервово грюкнула чашками об стіл. Потім, перехрестившись і пробурмотівши щось на кшталт короткої молитви, вийшла за двері.

Провівши її поглядом, я похитала головою і розгорнула упаковку шоколадки. Поклавши її між нами посеред столу, спитала:

– А скільки тобі років?

Вдячно всміхнувшись, Асгейр і собі взяв кубик шоколаду. Потім хитнув головою в бік дверей, за якими сховалася провідниця.

– Скажімо так, я народився незадовго до прийняття християнства на ваших землях.

Від несподіванки я вдихнула чай і закашлялась. Асгейр з легкою усмішкою подав мені серветку і спостерігав, як я витираю сльози, ніс і рот. Віддихавшись, я поглянула на нього і, здається, лише тепер зрозуміла, з ким розмовляла.

Більше тисячі років. Осягнути такий проміжок часу було важко – особливо тому, що Асгейр зовсім не виглядав древнім.

Задумавшись про вік, я знову згадала батька. Якийсь час мовчки пила чай, вдивляючись у темряву за вікном, але врешті-решт спитала те, що гнітило мене ще вдома.

– Чому батько пообіцяв мене Одіну?

Не повертаючи голови, боковим зором я помітила, як Асгейр напружився.

– Про це ти маєш спитати його самого.

– Я не знаю, чи готова його побачити, – прошепотіла я.

І вислухати. Біль і образа змішались у крові, сковуючи рухи.

Кілька секунд було чути лише рівномірний стукіт коліс по рейках. Потім Асгейр тихо промовив:

– У тебе є весь час світу. Ти безсмертна – принаймні, за людськими мірками.

– Навіть якщо це так, то батько – ні.

– Між вами настільки погані стосунки? – обережно спитав він.

– Можна сказати, їх взагалі немає, – хмикнула я, підперши голову долонею. – Його практично не було в моєму житті. Він постійно працював, а потім з’явилася його нова дружина... Їм було не до мене.

– Де він зараз? – спохмурнів Асгейр.

– Вони живуть в Італії останні два роки.

І відтоді, як вони переїхали, щойно мені виповнилося вісімнадцять, ми ні разу не бачилися. Лише зідзвонювались по святах.

Зітхнувши, я послалася на втому і попросила Асгейра вийти в коридор, щоб перевдягнутися у більш зручний одяг. Щойно він зачинив за собою двері, я змінила літню сукню на легінси з просторою футболкою і покликала його назад.

Він на мить завмер на порозі, спостерігаючи, як я розстеляю вузьке ліжко, а потім і собі зробив те саме. Вмостившись на жорсткій подушці, я потайки стежила, як Асгейр, повернувшись до мене спиною, стягнув сорочку через голову і скинув масивні чоботи. Дихання завмерло, коли очам відкрилися ледь помітні бліді шрами, розкидані по всій спині воїна. Деякі з них були рівними, мов порізи, інші – ніби сліди від кігтистих лап. Не одиниці – їх там були десятки.

Скільки битв він пережив? Скільки поранень отримав за своє довге життя? Я побоялася спитати.

Погасивши лампи, ми поринули у темряву і тишу. Лише зрідка спокій переривався голосами інших пасажирів, що йшли коридором. Десь з іншого кінця вагону доносилась гучна сварка чоловіків напідпитку, але скоро і вони затихли.

Час ішов, а я все ніяк не могла заснути. Асгейр не розмовляв і не ворушився. Звикнувши до темряви, очі вловили його обриси. Він лежав на спині, підклавши руку під голову. Повернувшись на бік, я втупилась в його неясний силует і задумалась.

Яким було його життя до мене? Як і де він жив, поки оберігав мене останні двадцять років? Про що думав, поки шукав мене останні п’ять з них? Чомусь я сумнівалася, що він ходив на роботу і купував продукти в супермаркеті, як усі.