Розділ 2.2

Вдома, поки Асгейр зацікавлено роздивлявся все навколо, я поспішила на кухню. Швидко приготувавши чай, рушила на пошуки гостя. Він сидів на жорсткому дивані у вітальні, виглядаючи тут достоту недоречно, і розглядав помпезну кришталеву люстру під високою стелею. Замість телевізора біля стіни стояла забита вщент книжкова шафа.

Дерев’яна підлога скрипіла під моїми ногами, поки я йшла до нього.

– Тут... мило, – озвався Асгейр і вдячно кивнув, приймаючи гарячу чашку.

– Знаю, – всміхнулась я на його реакцію.

Можливо, тут було не так сучасно, як в інших квартирах, але мені подобалося. Подобалося проводжати заходи сонця на балконі, сидячи в плетеному кріслі. Подобалося кружляти по паркету під музику або читати книги на дивані. Мені подобався спокій. І безпека.

Та схоже, мій маленький мирний світ лишився в минулому.

Коли я вийшла на балкон, Асгейр попрямував за мною. Він взагалі дивився на мене якось дивно – немов не міг повірити, що я – це я. Я ніяковіла від його уваги, тому дивилася куди завгодно, аби тільки не на нього.

– Тепер я розумію, чому ти вибрала це місце для життя.

Я опустилася в крісло, підібгавши під себе голі ноги, і обсмикнула поділ сукні нижче. Він ще кілька секунд постояв спиною до мене, оглядаючи безкрайній сосновий ліс, що загостреними верхівками торкався самого неба, і сів у сусіднє крісло. Чашки стояли на маленькому круглому столику між нами.

Якийсь час ми мовчали, спостерігаючи за заходом сонця. Небо стало рожевіти, а хмари темнішали до пурпурового кольору. Лише вузька смуга над самим лісом залишалася яскраво-помаранчевою. Легкий вітерець проганяв денну спеку, повертаючи мої думки до подій у провулку.

– Тож, – почала я, посовавшись на сидінні, – хто ти такий?

– Воїн, – коротко відповів Асгейр.

Коли він нічого не додав, я підняла брови.

– Чий воїн?

– Одіна.

Напруживши пам’ять, я пригадала, що це ім’я носив головний бог пантеону скандинавських богів. Нахмурившись, я обережно спитала:

– Ти що, з якоїсь секти?

Асгейр відірвав погляд від неба і скептично зиркнув на мене.

– Ні.

Я напружилась, зненацька занервувавши. Що, як я дійсно дарма пустила його до себе додому? Ще винесе всі цінні речі – а їх і так небагато.

Він же, не підозрюючи про мої думки, відпив гарячий чай і спитав:

– Що сталося з тобою сьогодні?

– Ти ж сам бачив, – відповіла я. Язик не повертався вимовити таке вголос.

На мене напав монстр, а потім нізвідки з’явився якийсь маг і знищив його. Та мене в психіатричне відділення лікарні заберуть.

– Чому на тебе напав нижчий дух? Що змінилося? – напирав Асгейр.

– Це був нижчий дух? – пробурмотіла я, згадуючи страхітливе обличчя. – А більше схожий на вищого.

– Перевертні сильні й розумні, але їх легко розпізнати, – хмикнув він. – Вищих духів ти ще не бачила. Мало хто взагалі може їх зустріти – вони рідкість.

– А ти зустрічав?

Асгейр не відповів. Лише дивився на мене, очікуючи відповіді на своє питання. Він взагалі якось неохоче розповідав щось сам, зате мені задавав купу питань. Спершу я обурилася, але вирішила таки відповісти.

Зрештою, він врятував мені життя.

Довелося розповісти про порятунок хлопчика зранку. Я чекала, що Асгейр розсміється, але ні. Він замислився ще сильніше, знову відвернувшись до краєвиду, що простягався перед нами. На щастя, мої вікна не виходили ні на церкву, ні на кладовище.

– Треба буде перевірити хлопчика, – немов сам до себе, пробурмотів він і раптом спитав: – Ти більше не живеш з батьком?

– Ні, – машинально відповіла я, перш ніж встигла себе зупинити.

Та чорт забирай! Чому я все йому викладаю?

– А чому ти питаєш? – кинула я у відповідь. – Ти знаєш його?

– Не особисто, – похитав головою Асгейр. – Але я охороняв тебе з самого народження, тому, звісно, часто його бачив.

Я завмерла, так і не донісши чашку до губ.

– Ти... що?

Асгейр знову поглянув на мене. Суворі риси обличчя пом’якшали, коли він повторив.

– Я охороняв тебе до того, як ти зникла. Ти – обіцяна Одіну валькірія.

Я кліпнула, не вірячи в почуте.

Я пам’ятала те, що читала про Одіна – верховного бога скандинавського пантеону. Величний, мудрий і жорстокий. Одноокий старець з посохом і двома воронами. Повелитель буревіїв і Дикого полювання.

Про валькірій я знала набагато менше. Лише те, що це жінки-воїтельки, що збирали душі кращих загиблих на полі бою і переносили до Вальгалли – палацу померлих воїнів.

Я глянула на свою чашку. Руки ослабли від хвилювання. Я швидко поставила її на столик і звелася на ноги.

– Це просто смішно. Я не можу бути валькірією. Тим паче – обіцяною Одіну.