Епілог

Гучний щебет сотень пташок заполонив ліс Ванагейму, в якому ми з Асом проводили більшість днів. Різнобарвні квіти під ногами ледь помітно хитали голівками, мов живі створіння, а віти стародавніх, але досі міцних дерев шуміли листям над головою. Яскраве сонячне проміння де-не-де пробивалось до землі й лагідно огортало нас теплом.

Я присіла біля незнайомої квітки з широкими ніжно-рожевими пелюстками. Вдихнула аромат і рвучко відсахнулась. Ас тихо розсміявся, спостерігаючи за тим, як я потирала вжалений ніс.

— Навіть найніжніші створіння вміють захищатись за потреби.

Всміхнувшись, я випросталась і хитро зиркнула на нього.

— Згодна.

Без поспіху ми рушили далі. Після битви з Магнусом і армією Гельгейму пройшов вже тиждень. Вальда вилікувала мої рани за день, але виснаження від магії давалося взнаки набагато довше. Легкі поранення Аса згоїлись самі по собі. Лівія піклувалась про нас, радіючи, що її син нарешті навідав її після стількох років розлуки.

Усе поверталось на круги своя.

Ми не поспішали повертатись, але отримували звістки від Інгрід і Гуннара. Вони розповідали, що Одін власноруч знищив статую в центрі площі. Навіть власну. Схоже, він збагнув, що пиха робить сліпим навіть наймудрішого бога.

Потому Всебатько наказав знайти усіх магів Асгарду, що поховалися від його гніву. Він позбавив їх сили за віроломство, а потім відправив назад у Мідгард доживати віку, як звичайних людей.

Тим ерилям, що служили на Землі, дали більше автономії. Це зняло частину напруги. І хоча в Асгард їх більше не запрошували, на перший час це влаштувало усіх.

Справедливість, якої так прагнула Соль, нарешті запанувала.

Крістіан з Луїзою вирушили до Альвгейму — нібито у відрядження. Я підозрювала, що вони теж хотіли просто відпочити після важких часів. До того ж, Крістіан так довго не був удома... Я підозрювала, що він не залишав Асгард, бо не хотів залишати Луїзу. Та й вона, судячи з того, що я бачила останнім часом, знайшла для відданого ельфа місце у своєму серці.

Лише одне питання досі лишалося для мене загадкою.

— Чому ти не міг знайти мене, коли я заблокувала свою силу?

Асгейр подав руку, допомагаючи мені перебратись через неглибокий рівчак.

— Мідгард — непростий світ, — задумливо промовив він, коли ми рушили лісом далі. — Він захищає людей, інакше інші народи вже давно б винищили їх.

Я здивовано глянула на Аса.

— Як?

— Ті, хто не має сил, стають для нас невиразними. Ми не розрізняємо облич, а дітей взагалі не бачимо. До тебе додому я не міг увійти з самого початку — твій батько наклав на нього замовляння, ще коли мав силу, захищаючи від вторгнення.

Я вражено замовкла, обдумуючи почуте. Як багато таємниць ще приховували кожен зі світів...

— Але я бачила обличчя людей, навіть коли розбудила силу.

— Ти — наполовину мідгардка, — просто пояснив Асгейр.

Кивнувши, я задумалась про батька. Про вчинки, які одним приносили користь, а іншим шкодили.

Я не знала, чи зможу колись знайти в собі сили пробачити його за те, що він зробив зі мною. Можливо, моя доля була визначена ще задовго до того, як мати вирішила народити мене, і він просто став однією з багатьох сходинок на шляху до мого покликання?

Зупинившись на галявині, залитій м’яким сонячним світлом, ми опустились на траву. Квіти довкола буяли пишним цвітом, і я не могла припинити роздивлятись усе навколо. Ванагейм здавався раєм на землі — звісно, поки його жителі не шкодили природі. Мабуть, саме тому тут не було жодного будинку, побудованого з дерева — лише з каміння.

— Ти ж не просто так подарував мені саме червону руту на День Сонця?

Легка посмішка торкнулась губ Асгейра. Розвернувшись до мене, він кивнув.

— Її дарують тому, з ким хочуть прожити все життя.

Я вражено завмерла. Ас тим часом продовжував:

— Моя кров, моє тіло і все, що в мене є, належить тобі. Я належу тобі, моя люба валькіріє. 

Щемливе, але тепле почуття наповнило моє серце. Тим не менш, я лукаво всміхнулась.

— Небезпечно віддавати таку владу в руки жінки. 

Асгейра це не злякало.

— Я знаю, що ти можеш знищити мене, але не зробиш цього. 

— Чому?

Без тіні сумнівів він провів пальцями по моєму розпущеному волоссю, насолоджуючись його м’якістю.

— Тому що ти теж кохаєш мене, — озвався він. — Ми пов'язані не тому, що наша магія сплелась, і не тому, що між нами зв'язок валькірії і охоронця. Ми були пов’язані задовго до твого і навіть мого народження. Мудрі Норни давно сплели наші долі воєдино, і я буду вічно вдячний їм за це.

Щоразу зізнання Асгейра вражали мене у самісіньку душу. Не володіючи даром красномовства, я просто обійняла його за шию і прошепотіла:

— Я теж кохаю тебе. І так буде завжди.

***

Настане день, коли Сонце зійде в серці Буревію. Після довгих поневірянь він прийме світло, як рівне собі. Разом вони нестимуть справедливість. Їхній союз почнеться зі Смерті, але запустить Колесо Життя.