Розділ 37.1. В підземеллі

Ми з Крістіаном зупинились, як і всі, хто танцював. Музика стихла. Усі здивовано перезирались між собою. По залу прокотилось насторожене бурмотіння. Асгейр уже пробирався до нас, коли підлога задвигтіла під ногами вдруге.

Хтось скрикнув. Кухлі й інший посуд забряжчав на столах. Всі, хто сидів, посхоплювались на ноги. Тор уже тримав у руках молот, нагадавши мені Гуннара. Магічні сфери попід стелею згасли, і святковий зал поринув у напівтемряву. Зчинився ґвалт.

Зойкнувши, я схопилась за плече Крістіана. Перехопивши мою руку міцніше, він рушив до Асгейра, проштовхуючись крізь гостей, що в паніці метушились, шукаючи близьких або рухаючись в бік виходу.

Буквально штовхнувши мене в руки Асгейра, Крістіан здійняв руку догори. Тієї ж миті два десятки червоних сфер розсипались попід стелею, освітлюючи простір. Багряне світло на напружених обличчях нагадувало кров. Я здригнулась від асоціації і притиснулась до Асгейра ближче.

— Що сталося? — спитала я, поки ми, захоплені потоком, рухались у бік дверей.

— Гельгейм, — коротко відповів він, підтримавши, коли я спіткнулась, заплутавшись в подолі довгої сукні.

Поруч промайнуло схвильоване обличчя Фрігг. Дружина наймогутнішого бога схвильовано озиралась на всі боки, вигукуючи ім’я сина:

— Бальдре! Бальдре!

Кричала не лише вона. Повсюди лунали голоси, перелякані або розгнівані. Асгейр не зважав ні на що, продовжуючи пробиратись до виходу. Аж ось, коли ми дістались коридору, підлога заворушилась під ногами втретє. Я скрикнула, коли кам’яні плити вкрились великими тріщинами. Ас обхопив мене, притискаючи до себе, і поспішив до вузького бічного відгалуження. Я поспішала за ним, зосередившись лише на тому, щоб не впасти.

За хвилину Асгейр зупинився. Довкола нас стояла густа темрява, а голоси долинали ніби здалеку. Я не знала, скільки ми пробігли, не знала, як він орієнтувався в суцільній пітьмі, але ось він вдарив по стіні збоку... і вона задвигтіла, відкриваючи прохід.

Завівши мене всередину, Ас скерував іскру власної магії на смолоскип на стіні, і той загорівся привітним жовтим світлом. Пахло сирістю.

Роззирнувшись, я зрозуміла, що ми опинились у невеликому вузькому проході. Потаємному. Ас тим часом висмикнув смолоскип з кріплення на стіні і вклав мені в руку.

— Тримай. Біжи прямо, нікуди не звертаючи. Центральний прохід виведе тебе з Валаск’яльву просто до лісу. Пройдеш крізь нього і опинишся в домі валькірій. Лісовик затримає нижчих духів і захистить тебе.

— А ти?

Відсунувши смолоскип вбік, Ас раптом обхопив мою потилицю і нахилився. Короткий міцний поцілунок передав усе, на що не було часу, щоб говорити вголос. Мені на очі навернулись сльози, коли він так само швидко відпустив мене.

— Я потрібен війську. Схоже, армія Гельгейму вже на підступах до столиці.

Відступивши на крок, він востаннє глянув на мене, перш ніж розвернутись і поспішити назад. Я залишилась одна.

З хвилину я стояла, не рухаючись. Ноги відмовлялись нести мене геть, подалі від небезпеки. Я згадувала всі застороги Аса і Гуннара. Війна — це не легка прогулянка і не тренування. Я знала, що можу померти, але...

Зненацька груди пронизало пекучим болем. Тупим відчуттям чогось настільки жахливого, що мене скрутило навпіл. Я мало не обпалила собі обличчя, але останньої миті відсунула смолоскип убік. Мій розум, всі мої почуття зосередились на дечому важливішому.

Поклик.