Розділ 22. Прийняття

Винувато всміхнувшись, я уявила собі браму міста. Вже за мить ми поринули у сліпучо-біле сяйво, в якому не існувало часу і простору. Я заворожено розглядала непевні обриси довкола нас. Асгейр тим часом, не відпускаючи мою долоню, схилився й залишив на моїх губах короткий поцілунок. 

Здивовано кліпнувши, я раптом охнула, врізавшись плечем у кам’яний мур, що оточував Асгард. Нас віднесло на добру сотню метрів лівіше, ніж треба.

— Навіщо ти це зробив?

— Буває так, що ворог чіпляється за тебе й переноситься разом з тобою. Не втрачай концентрацію, навіть якщо тебе відволікають, — пояснив Асгейр, і собі розминаючи плече.

Помітивши на його губах лукаву посмішку, я похитала головою. Однак, коли ми порівнялись і рушили вздовж стіни, він глухо проказав:

— Після того, що сталося в печері, ти не залишалась зі мною наодинці. Якщо хочеш все забути...

— Не хочу, — видихнула я, озирнувшись до нього.

В грозових очах Асгейра промайнуло полегшення. До самих воріт ми йшли, тримаючись за руки. Поки ніхто не чув, я переповіла Асу те, що дізналась від Олафа. Він погодився — у Альвгеймі знаходився найбільший Храм Знань з усіх, що існували в дев’яти світах.

— Вирушимо післязавтра, — сказав він. — Я сам зустрінусь із Лейфом. Попереджу, що кілька днів тебе не буде.

Згадавши неприємного мага, я зіщулилась і кивнула.

— Чому не завтра? 

Асгейр нахмурився, але пояснив:

— Генерал посилав мене до Муспельгейму не просто так. Ми все частіше отримуємо тривожні повідомлення. Там розплодилось забагато нижчих духів, але нашу допомогу вони приймати не хочуть. Сурт — їхній повелитель — відмовив мені.

— Чому?

Асгейр важко зітхнув.

— Вогняні велетні — дуже складні істоти, і вони не люблять асів. Особливо після останньої війни, в якій було надто багато загиблих з обох боків.

Помовчавши, я різко зупинилася.

— І ми йдемо до одного з них?

Ас всміхнувся і легенько потягнув мене вперед.

— Біргер — не такий, як решта.

В місті Асгейр з мечем Нори на плечі не викликав підозрілих поглядів. Мабуть, тут це не було чимось надзвичайним. Я йшла поруч із ним, розглядаючи квартали збоку від центральної площі, яку ми відвідували раніше.

Недовго попетлявши, ми попрямували по простішій вуличці, з обох боків якої розташувалися низенькі будиночки ремісників. У відчиненому навстіж вікні гончарні під сонячними променями висихали виставлені в рядок глиняні заготовки. З хати ткалі долітав тихий стукіт ткацького станка. Одвірок і ставні столярні вкривали візерунки, вирізьблені рукою справжнього майстра.

Аж ось, нарешті,  попереду показалась і кузня.

Щойно ми зайшли до незвично високої будівлі в кінці вулиці, я охнула від подиву. Зовні споруда здавалася триповерховим будинком. Насправді ж усередині не було перекриттів. Високі стіни тягнулись на кілька метрів угору — аж до самого даху, який підпирали товсті дерев’яні колони. В дальньому кутку розташувалась величезних розмірів піч, жар від якої змусив нас з Асгейром одразу вкритися потом. Після прохолоди Асгарду здавалося, що ми впали в саме жерло вулкану.

— Ти ба, хто до мене завітав! — прогудів глибокий голос звідкись нагорі.

Звівши голову, лише тепер я зрозуміла, що кузня була не порожня. Збоку від нас, тримаючи в руках мішок, доверху наповнений вістрями для стріл, стояв велетень. Схоже, це і був наш коваль, судячи з великого чорного фартуха і рукавичок, зшитих з грубої товстої шкіри. Один його чобіт був втричі більшим, ніж у Асгейра, а обличчя швидше нагадувало неотесаний валун. Темна шкіра наче світилася зсередини червонуватим сяйвом.

— Вітаю, Біргере, — раптом всміхнувся Асгейр, задерши голову.

— Давненько тебе не було видно. Вже думав, що ти про мене забув, — протягнув велетень, опускаючись на міцний стілець розміром з обідній стіл. — Скільки років пройшло?

— Надто багато, — коротко озвався мій охоронець.

Я почервоніла, все більше усвідомлюючи, скільки Асгейр втратив, коли я зникла. П’ять років він не бачився з близькими і друзями, шукаючи мене. Ас тим часом продовжував розмовляти з Біргером.

— Що це? Невже ти втратив свого меча? — здивувався він, розглядаючи погнуте лезо на його плечі. — «Буревісник» не можуть пошкодити навіть отруйні зуби Нідгьоґґа.

Я мовчки переводила погляд з воїна на коваля. У меча Асгейра є ім’я? Як не дивно, але воно йому личило.

— З ним все гаразд. Це твоєї доньки. До речі, вона передавала вітання, як і ваші родичі — я щойно повернувся з Муспельгейму.

— А щоб їм вугілля наїстися, — буркнув Біргер, забираючи зброю Нори. — Як моя донька?

— У неї все гаразд, наскільки я знаю.

Схвально замугикавши, він відклав меч на великий кам’яний острів, завалений іншою зброєю, і глянув на мене. Темні, мов ніч, очі розширилися.

— Твоя підопічна?

Помітивши, що я занервувала, Асгейр підступив ближче. Важка рука стиснула мої плечі, коли він сказав: