Розділ 21. Єдність — це сила

Прокинувшись вже ввечері, я застала в спальні Луїзу. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи за сутінками, що спускалися над лісом. Я встала, збираючись іти до купальні, але вона, почувши мене, промовила:

— Це правда, що Асгейр отримав поранення через тебе?

Я завмерла на півкроці. Звідки вона дізналася?

Коли я промовчала, знову картаючи себе за необачність, валькірія озирнулась через плече. Її чорне волосся відливало синім у світлі останніх тьмяних сонячних променів, а очі дивились так пильно, немов намагалися зазирнути в саму душу.

— Слухай... — я зробила два кроки до неї, стискаючи в руках рушник і повсякденний одяг. — Я знаю, що колись давно ви з Асгейром були разом...

— Колись давно... — луною озвалась вона, перебивши мене. — Колись давно у мене був коханий. А потім народилась ти, і його у мене відібрали.

Я зітхнула.

— На моєму місці могла бути будь-яка дівчина.

— Могла, — кивнула Луїза. — Але ні на кого іншого він не дивиться так, як на тебе. Тому зроби ласку, якщо вже він з тобою. Стань достатньо сильною, щоб не наражати його на небезпеку.

Я здивовано мовчала. Згадалося, що вона — богиня Лофн, заступниця закоханих. Чи знала вона, що між нами відбувається? Чи бачила, що я закохалася в Асгейра, хоч і не знала, як довго він залишатиметься зі мною?..

— Асгейр — сильний воїн. Один з кращих синів Одіна, — провадила далі вона й раптом додала грізним голосом: — Якщо з ним щось станеться, я тебе знищу.

Я нахмурилась, але кивнула.

— Зроблю все, що в моїх силах.

Луїза скинула темну брову, але, зрештою, відвернулась назад до вікна. Зрозумівши, що розмова закінчена, я рушила до купальні, прокручуючи в голові її слова. Невже вона відступила? Змирилася? Невже вона дійсно побачила, що у мене чи у нього на серці?

Нічний опік майже загоївся, залишивши по собі червоний, ще болючий шрам. Я кривилася, миючись, і подумки готувалась до наступної безсонної ночі. Однак за годину ми з Інгрід, що вирішила мене провести, вийшли на галявину перед домом удвох. Я здивовано зупинилась, помітивши й Аса з Гуннаром. Воїни чекали на нас біля межі лісу.

Асгейр виглядав так, ніби й не був учора на межі життя і смерті. Міцний і впевнений, він похмуро спостерігав за моєю ходою — цупка тканина штанів натирала чутливу шкіру на рубці. 

— Що відбувається?

— Ми йдемо з тобою, — пояснила Інгрід, підхопивши мене під руку.

— То ось навіщо ти захопила свій меч, — хмикнула я, глянувши їй за спину, де визирало тонке руків’я.

— Не могли ж ми віддати тобі всіх чудовиськ, — широко всміхнувся Гуннар.

Він дістав з-за власної спини сокиру, а у Аса в руці сам по собі з’явився меч. Помітивши у мене на поясі свій кинджал, він смикнув куточком губ, але нічого не сказав — лише несхвально похитав головою. 

Обвівши друзів поглядом, я вдячно посміхнулась. Навіть собі, щоб не впасти духом, я не зізнавалась, наскільки страшно було йти до чудовиськ одній.

— Дякую. Правда.

— Перевіримо, хто вполює більше паразитів, — підморгнув Гуннар.

Міцніше стиснувши довге дерев’яне сокирище, він попрямував вглиб лісу. Ми рушили за ним.

Вчотирьох справи пішли набагато швидше. Коли на ліс опустилася темрява, я знову змусила своє тіло світитися, приманюючи нижчих духів. Інгрід, тримаючись неподалік, озирнулась і вражено вигукнула:

— Ти виглядаєш, як справжня богиня!

Я здивовано глянула на неї, а потім на свою мерехтливу долоню. Піднявши голову, зустріла погляд Асгейра і ніяково опустила руку. Він розглядав мене так, ніби я була живим витвором мистецтва. Відчуваючи його увагу, зосередитись на завданні стало набагато важче.

Пояснивши друзям, що таким чином я виманювала чудовиськ зі схованок, вони розійшлись подалі. Інгрід трималася тепер позаду мене на відстані кількох кроків, прикриваючи спину, Ас і Гуннар – по боках. Я ж ішла вперед, пильно вдивляючись у криві гілки, густі зарості і покручені стовбури дерев.

Не пройшло й п’яти хвилин, як справа почувся знайомий шелест — щось повзло по траві й опалому листю. Ми зупинились і прислухались. Не довго думаючи, Гуннар послав у той бік сокиру, і вже за мить щось у темряві протяжно зашипіло. Воїн пішов на звук і невдовзі повернувся, стискаючи в одній руці вимащену чорною кров’ю зброю, а в іншій — велетенську, мов пітон, змію з зелено-коричневою лускою.

— Перший, — з азартом промовив він, і та розсипалася на попіл.

Асгейр цокнув, закотивши очі, а Інгрід радісно всміхнулась. Ми рушили далі. Друга істота, схожа на куницю з надто великою головою і шістьма короткими лапами вздовж довгого тіла, стрибнула на мене з дерева. Я б встигла відскочити, але Ас все одно затримав її в повітрі. Тоді я скерувала на чудовисько, що пронизливо верещало, дрібку іскр, і воно спалахнуло, перетворившись на нову купку попелу.

— Другий — мій, — лукаво всміхнулась я.

Справа і позаду почулися тихі смішки. Ас у відповідь докірливо похитав головою і зненацька рубанув мечем по землі біля власних ніг. Щось пронизливо заскрекотіло, і він, підморгнувши, кивнув, щоб я йшла далі.