Розділ 19. Обмін

— Асе!

Я впала на кам’яну підлогу печери поруч із ним. Він виглядав жахливо — багряна обпечена шкіра, важке дихання, заплющені очі. Ніс забив запах горілого одягу.

Що я наробила? Чому постраждав він, а не я?

Схлипнувши, я не ризикнула торкатись його тіла, щоб не завдати нового болю.

— Пробач, пробач...

Переносити його в такому стані я побоялась — що, як йому стане ще гірше? Де мені знайти цілителя в такій глушині? Гори, в яких ми знаходилися, височіли на південь від дому валькірій і лісу. Де мені шукати допомогу?

Стоп. Ліс.

Обережно, ледь торкаючись жорсткого волосся, я погладила Асгейра по маківці і прошепотіла:

— Я повернуся.

Зірвавшись на ноги, я поспішила на вихід.

Надворі вже сутеніло. Зиркнувши на сонце, що ховалося за хмарами, як і більшість днів в Асгарді, я помчалася вглиб лісу, шукаючи хранителя цих земель.

Проходили хвилини, а лісовика ніде не було видно. Шкода, що у мене при собі не було ні шматочка їжі... В животі, як назло, забурчало, але я не звертала на голод уваги, продираючись крізь чагарники й перестрибуючи гірські струмки. Напившись крижаної води, я врешті-решт зупинилась на невеличкій галявині, де з-під землі проглядали дрібні дикі квіти, і стала чекати.

Пройшло ще кілька хвилин. Я боялася кричати, щоб не розсердити лісовика і не прикликати хижаків чи нижчих духів. Довкола продовжувало темнішати. Почекавши ще трохи, я хотіла було вже розвертатись, коли почула неподалік скрипучий, як старе дерево, чоловічий голос.

— Від тебе стра-ахом віє, дівонько.

Повільно розвернувшись на звук, я здивовано відкрила рота. На краю галявини стояв високий старець, якого я мигцем бачила раніше. Той самий кожух з моху і гілок, а на голові — оленячі роги. Шкіра його нагадувала кору дерева і мала зеленуватий колір. Розумні очі дивились на мене так, ніби бачили забагато.

— Мабуть, так і є, — стиха промовила я. — Мені потрібна допомога.

— Що мені до того? — закректав хранитель лісу. — Вам, богам, давно нема діла до вищих духів.

Щойно він відвернувся, збираючись знову зникнути між деревами, я кинулась за ним.

— Тоді як щодо обміну?

Лісовик зацікавлено розвернувся назад.

— Що ти віддаси мені за життя сина Одіна? Я звідси відчуваю, як він згорає зсередини.

Здригнувшись, я випалила:

— Що ти хочеш?

Гострі роги схилились набік, черкаючи по нижніх гілках берези, поки старець неспішно розглядав моє обличчя. Зрештою, він подав голос знову.

— Тварюки Гельгейму наповнили мій ліс, мов сарана. Вони отруюють усе навкруги, а богам все одно. Вони вважають, що я буду стримувати нижчих духів вічно. Не хочуть зрозуміти, що чим гірше лісу, тим слабшим стаю я. Одного дня я більше не зможу їх втримати.

— Ти хочеш, щоб твій ліс звільнили від чудовиськ? — прошепотіла я.

Як я це зроблю самотужки? Щоразу, зустрічаючись із ними, я виживала лише завдяки Асгейру.

— Так. Дай слово, і я скажу, як врятувати напівбога від Вальгалли.

При згадці про палац полеглих воїнів я більше не вагалася.

— Обіцяю.

Галявину наповнило ледь чутне шурхотіння, коли лісовик наблизився. Дивно, але він викликав не страх, а благоговіння. Відчувалося, що він — стародавня і мудра істота, хіба що дуже самотня і від того дикувата.

Простягнувши руку, вкриту такою ж корою, як і обличчя, він поглядом вказав, щоб я поклала свою зверху. Коли я зробила це, нас осяяло ледь помітне зеленувате світло. Моя долоня нагрілася, перш ніж знову охолонути.

— Воїна врятує ясен, — зрештою заговорив лісовик. — Кора його — ліки. Достатньо маленького шматочка.

Щойно я зібралась подякувати і кинутись шукати потрібне дерево, він втримав мою долоню вузлуватими пальцями. Голос лісовика загримів від гніву.

— Чекай, діво. Нічого не можна брати без дозволу, а ясен охороняє його дружина — Аскефруа. Спершу ти маєш дати щось взамін, перш ніж забирати.

— Що я можу дати дружині ясеня? — пробурмотіла я, слабко уявляючи, як у дерева взагалі може бути дружина.

— Дереву, а не дружині. Ти розумна, здогадаєшся сама.

Подумавши, він грізно зсунув темні брови і додав:

— Якщо не стримаєш своє слово, я випущу усіх нижчих духів на дім валькірій.

Я ковтнула, перш ніж кивнути.

— Я не обману.

Відпустивши мою долоню, лісовик повернувся в хащі. Здавалося, навіть гілки кущів розступаються перед ним, звільняючи дорогу хранителю. Я ж, провівши його поглядом і не втрачаючи більше ні хвилини, кинулася до печери. Здається, неподалік від входу росли ясені...

Піднявшись назад, я вже ледь дихала. Тренування Аса давалися взнаки, але моє тіло все одно ще лишалося надто слабким для походів у гори. Можливо, колись я й стану сильною, але точно не в найближчому майбутньому.