Розділ 18. Богиня Сонця

На світанку Асгейр переніс нас до печери, схованої вглибині гори подалі від сторонніх очей. Туди ж, звідки я вирушала до Мідгарду з Крістіаном. 

Всередині було темно — єдине світло давали зеленуваті кристали, що росли з підлоги і ледь помітно світилися. Десь згори монотонно падали краплі води, відміряючи час, що ми прямували все далі й далі, тримаючись за руки.

Поки йшли до порталу, я кілька разів перечіплялась об каміння на чорній підлозі. Коли це сталося вчетверте, не витримала й зачерпнула крихту сили у крові. Асгейр різким рухом витягнув з піхов кинджал, схований під чорним плащем — тим самим, який завжди носив у світі людей. Сама я теж вдягнулась у те, що принесла з собою з колишнього дому.

— Це ти зробила?

Я кивнула. Ас сховав кинджал, з цікавістю розглядаючи зграю мерехтливих магічних світляків. Жовтувато-білі, вони літали у повітрі, розганяючи пітьму по кутках вузького проходу.

— Гарно, — всміхнувся він, знову спіймавши мою долоню.

Я всміхнулась, пишаючись собою. Маленькі іскорки світла літали довкола нас аж до самого порталу. Там я відпустила їх, і вони повільно розчинились у повітрі, згаснувши.

Коротко пояснивши, що робити, Асгейр запропонував мені самій покласти руку на портал і перенести нас між світами. Це було схоже на перенесення, але значно могутніше і потребувало більшої концентрації й більше сил.

Міцно стискаючи його долоню, я торкнулась яскраво-синього пульсуючого кристалу на вершині валуна і ледь втрималась на ногах. Коліна підкошувалися від потоку енергії, який ринув у мене і назовні, прокочуючись хвилями, перш ніж затягнути нас досередини.

Насилу утримуючи концентрацію, я старалася не відволікатися від нашої кінцевої мети — порталу на галявині, на якій бувала раніше. Навіть Крістіан, перенісши мене до Мідгарду, використовував саме цей прохід, як найближчий до мого міста. Лише краєм свідомості я відчувала руку Асгейра, що продовжувала триматись за мою. Довіряючи мені.

За кілька годин, відчувши під ногами м’яку траву, а на обличчі — палюче сонце, я розплющила очі й полегшено зітхнула.

Я змогла. Сама — або майже сама.

Вдячно глянувши на Асгейра, я вже хотіла було подякувати, як різко вдихнула. За його спиною вже летіла на нас знайома роззявлена ікласта паща й криваво-червоні очі в обрамленні чорної шерсті.

Інстинктивно, відточеним за вчорашній день жестом я швидко зігнула й викинула руку поверх голови Аса. Розпечена біла лінза, мало не торкнувшись темного волосся воїна, пролетіла над ним і врізалась просто в вовка.

Не встиг маннал приземлитись на траву, відкинутий на два метри, як Асгейр уже стиснув його невидимими лещатами. Ще мить тому яскраво-блакитне небо затягнули темні грозові хмари.

Ну ні. Я більше не буду ховатися за чиєюсь спиною.

Вовк, схоже, цього разу був один. Ас уже витягнув у його бік кинджал, коли я вийшла з-за його спини і поклала свою руку зверху, зупиняючи.

— Дозволь мені.

Ас здивовано озирнувся, не розуміючи. Тоді я кивком вказала на маннала і пояснила:

— Я повинна навчитись боротися з ними.

Асгейр нахмурився, але й вбивати нижчого духа не поспішав. Той скаженів і гарчав, розбризкуючи повсюди слину з пащі, але вирватися з магічної хватки воїна не міг.

Поміркувавши, Ас неохоче простягнув мені свою зброю.

— Не вагайся. Навіть одна мить затримки може стати останньою.

Я кивнула, обхопивши пальцями тепле руків’я. Асгейр відступив на кілька кроків вбік і перевів погляд на вовка. За мить, звільнений, той незграбно звівся на лапи й кинувся просто на мене.

Від першої атаки я ухилилася. Прослідкувавши за траєкторією стрибка маннала, нанесла власний удар кинджалом в кудлатий бік. Вийшло слабко. Він заскавулів, але втримався на лапах. Здавалося, біль лише розлютив його дужче.

Другим стрибком він збив мене з ніг. Я встигла перекотитись по траві до того, як кігтиста лапа розрила землю там, де ще мить тому лежала моя голова. Асгейр продовжував напружено стежити за нами, схрестивши руки, але темне небо розколов удар грому.

Третій удар я не встигла прорахувати — надто близько підкрався маннал. Вдаривши чолом, мов бик, він відкинув мене до краю галявини. З глухим звуком моя спина врізалась у дерево.

Я захрипіла від болю. З легень вибило все повітря. В очах потемніло, і я сповзла на землю. Кинджал випав з ослаблих пальців. Голосно загарчавши, маннал кинувся в мій бік.

Зненацька темряву за повіками прорізав спалах світла, і одразу за ним прокотився оглушливий гуркіт — здавалося, сама земля задрижала від могутнього удару. В повітрі рознісся запах горілої плоті.

Насилу розплющивши очі, я сфокусувала погляд. В трьох метрах від мене, збоку від порталу, на траві з’явився ідеальний випалений круг. Всередині лежало щось, що віддалено нагадувало залишки вовка. Вже за кілька секунд монстр перетворився на білий попіл і розвіявся по вітру.

— Я ж просила мені не допомагати! — пробурчала я, зводячись на тремтячі ноги. Щоб встояти, довелось триматися за молодий клен позаду себе.

— Вибач, Єво, — ні краплі не шкодуючи, озвався Асгейр, наближаючись до мене. — Я випадково.