Розділ 15. Справедливість перш за все

Цього разу перехід по Іггдрасілю я запам’ятала краще.

Як не дивно, Світове дерево і перехід по ньому мало нагадував власне дерево. Це, радше, була чиста енергія — така могутня, що ми пливли в ній, мов піщинки у бурхливому потоці ріки. Крістіан міцно тримав мене за руки, хоча я б нізащо його не відпустила — надто боялась загубитися.

Щойно ми ступили на тверду поверхню сумнозвісної лісової галявини, наставник переніс нас до мого міста. Я впізнавала знайомі вулиці і навіть запахи – усе нагадувало про втрачений дім.

— Чому ми на Землі?

Я ошелешено озиралася, опинившись в центрі міста, в якому прожила все своє життя. Післяполуденне сонце по-літньому припікало. У надто теплому одязі Асгарду ми виглядали тут чужорідно. Перехожі, судячи з косих цікавих поглядів, сприймали нас за акторів театру або кіно.

— В Мідгарді, — виправив мене Крістіан, перш ніж махнути рукою вздовж вулиці. — Прогуляємося?

Здивована, я рушила вперед. Якийсь час ми гуляли по гамірному місту, що продовжувало жити своїм життям уже без мене. Ніхто не шукав мене, ніхто не бив на сполох — я знала це.

— Розкажи про свою родину, — попросив раптом Крістіан, мовби прочитавши мої думки.

— Нема чого розповідати, — зітхнула я, розглядаючи яскраво прикрашену площу.

Ні друзів, ні родичів — принаймні, тих, яким було б не все одно. Єдина бабуся з боку батька, яка у мене ще лишалася, переїхала до Італії разом з ним і його новою дружиною. Вона казала, що той клімат краще підходить для її здоров’я, але я підозрювала, що вона просто не хотіла лишатися зі мною.

Яким же порожнім тепер здавалося моє минуле життя. Ніщо мене в ньому не тримало. Ніхто не сумував за мною. Це відкриття було хоч і очікуваним, але доволі сумним.

— А твої родичі? — поцікавилась я. — Що з ними?

— О, вони живуть, як у бога за пазухою, — розсміявся Крістіан. — Сам я родом з маленького села в Альвгеймі, і мої батьки досі живуть там. Я допомагаю їм, як можу.

— Це дуже шляхетно з твого боку, — всміхнулась я.

— Мабуть, — пробурмотів він, перш ніж змінити тему. — Але ми тут заради тебе. Твій охоронець пояснив, що таке Поклик?

— Ні. Що це?

Перейшовши широку дорогу на зелене світло, ми рушили далі, сховавшись у тіні будівель. Крістіан тримався з вишуканими манерами, але водночас якось відсторонено.

— Поклик справедливості, — провадив далі він. — Це дар, який приходить разом із званням валькірії. Ви ніби судді, наділені владою Одіна карати винних там, де це потрібно. Ти ще не прийнята офіційно до їхніх лав, але розвивати цю навичку потрібно уже зараз.

— Чому?

— Тому що важливо бачити всю картину до того, як рубати голови, — спокійно пояснив він. — Сила валькірії — в справедливості. Але якщо ти покараєш не того...

Крістіан кинув на мене красномовний погляд, і я підібгала губи. Покарання за таку помилку було явно не з легких.

Ми гуляли по місту до самого вечора. Ноги несли нас вперед, поки думками я блукала дуже далеко. Там, де, не бажаючи цього, залишила частинку себе.

Чи знав Асгейр, що я повернулась у свій світ? Чи не подумає він, що я втекла? Чи не відчує себе зрадженим і покинутим? Після поцілунку на скелі ми ще не бачилися...

Крістіан продовжував вводити мене в світ валькірій, пояснюючи нові обов’язки і правила. Водночас він ніби чогось чекав, уважно спостерігаючи за мною. Зрештою, я не витримала:

— Чому ми не тренуємо мою силу? Ти ж заради цього нас сюди переніс?

Проте він у відповідь лише всміхнувся.

— Ми зробимо це, коли прийде час.

Стемніло. Ми вже відійшли від центру міста і перемістилися в один зі спальних районів. Тут було менше людей, але вони поводили себе вільніше, не боячись нарватися на поліцію. Я досі не розуміла, чого чекає від мене Крістіан, але слухняно йшла разом з ним далі.

Різкий звук вивів мене з задумливості. Наче уві сні, я спостерігала, як на дорозі зовсім поруч вищить гальмами непримітна чорна машина. За секунду, що тривала вічність, почувся глухий стук. Волосся в мене на голові стало дибки.

З пішохідного переходу по інший бік від нас відкинуло тіло молодої дівчини. Її довге темне волосся зметнулося в повітрі, перш ніж впасти, закриваючи обличчя.

Вся вулиця завмерла від несподіванки, а водій легковика тим часом вже натиснув на газ. Мої долоні мимоволі стислися в кулаки.

Він збирався втекти, залишивши дівчину стікати кров’ю.

Перехожі поспішили до бідолашної. Я ж не відводила погляд від машини, забувши про все. Водій встиг проїхати лише кілька метрів, перш ніж автівка знову зупинилася.

Я не дозволю йому втекти.

Знову і знову машина намагалася зрушити з місця, але нічого не виходило. Забувши про все, я утримувала її на місці лише силою думки. Це не давалося легко — по шиї котилися краплі поту від напруги, а зуби стислися так сильно, що я ризикувала їх розкришити. Проте погляд не відводила.

На щастя, інших машин на дорозі не було. Повільно, щоб зберегти концентрацію, я зробила крок уперед. За ним ще один. І ще. Я була вже зовсім поруч, коли чоловік вирішив тікати пішки. Скинувши концентрацію, мов плащ з плечей, я кинулась за ним у темряву. Машина за спиною задирчала й заглухла назавжди.