Розділ 14. Таємні розмови

Гуннар нахмурився, але кивнув. Якийсь час ми мовчали, думаючи про одне й те саме. Я не відривала очей від Інгрід, побоюючись, що якщо зроблю це, грудна клітка більше не підніметься. Її дихання лишалося слабким, але воно, принаймні, було.

Зненацька за вікном промайнув якийсь рух. Я напружилася.

— Де Асгейр? — прошепотіла я. — Ти не бачив його?

— Я не мав часу його шукати, — тихо озвався Гуннар, теж прислухаючись.

Кроки перемістилися в коридор. Він потягнувся за спину і взяв до рук сокиру. Я ледь встигла ухилитися, щоб загострене лезо не прилетіло по голові, і обурено зиркнула на воїна.

— Вибач, — одними губами промовив він і ступив уперед, щоб закрити нас з Інгрід собою.

Кроки наблизилися. Я вже пошкодувала, що зачинила за собою двері лазарету. Було б добре, якби я вміла викликати меч, як це зробив Асгейр, але що б я ним зробила? Не лишалося нічого, окрім як чекати на того, хто скрадався все ближче.

Нарешті двері зі скрипом відчинилися. На порозі за межею світла постала тендітна фігура. За нею стояла ще одна, значно нижча. Кришталево чистий голос видав у першій постаті жінку.

— Опусти зброю, воїне. Я прийшла лікувати, а не шкодити.

Гуннар, схоже, впізнав її, бо одразу сховав сокиру назад за спину.

— Прийми вибачення, Вальдо. Не розібрав у темряві.

— Відходь від старих звичок, Гуннаре, — мовила вона, переступивши поріг. — Спочатку розберись, хто перед тобою, а потім уже вступай у бій.

Я здивовано відкрила рот, роздивляючись прекрасну жінку. Її обличчя могло б послужити прототипом для картин найвидатніших художників. Пшеничне волосся хвилями спадало за спину, а поділ темно-зеленої сукні вкривали вишиті вручну дрібні квіти.

З-за її спини до лазарету увійшов Бруно, вкрай незадоволений. Перевівши погляд волошкових очей на мене, жінка підняла брови.

— Заради чого мене змусили встати серед ночі? Валькірія явно здорова.

— Це не заради мене, — стрепенувшись, я відійшла, відкриваючи їй шлях до Інгрід. — На нашу подругу напали під час завдання.

Помітивши Інгрід, Вальда змінилась в обличчі й поспішила до ліжка. Бруно протупав до свого столу. Стілець жалісно скрипнув, коли він з розмаху опустився на нього, свердлячи нас сердитими очима. Схоже, він не схвалював присутність інших цілителів у своєму лазареті.

Ми з Гуннаром відійшли, щоб не заважати Вальді. Вона, не гаючи часу, взялася за край ковдри і потягнула його вниз. Я прикрила рот рукою, щоб стримати зойк. Гуннар рвучко відвернувся до темного вікна, в шибках якого танцювало полум’я свічки. Я ж не могла відвести очей від побаченого.

Шкіру на грудній клітці Інгрід розірвали чотири довгі порізи — сліди від лапи маннала. Глибокі борозни тягнулися не менш ніж на п’ятнадцять сантиметрів кожна, розриваючи плоть. Кров більше не текла — валькірії відновлювалися швидко, тож рани вже покрилися товстою коричневою кіркою. Але це, напевне, було жахливо боляче.

— Вийдіть.

Голос цілительки посуворішав, коли вона зняла з плеча велику сумку. Її руки швидко перебирали скляні пляшечки, шукаючи потрібну. Коли ми з Гуннаром не поворухнулися, заціпенівши, вона підняла голову і звузила очі:

— Ви хочете, щоб я знімала одяг з дівчини при вас?

— Вже виходимо.

Отямившись, Гуннар першим рушив до дверей. Я поспішила слідом, але на порозі він зупинився. Голос воїна зламався, коли він спитав:

— Вальдо, скажи... Вона житиме?

Обличчя жінки пом’якшало, коли вона заспокійливо відповіла:

— Не хвилюйся. Зі мною вона в безпеці.

Вдячно кивнувши, він залишив лазарет. Я кинула останній погляд на подругу, до якої вже повернулась Вальда, і теж вийшла надвір.

Від хвилювань ночі руки дрібно тремтіли. Я кілька разів стиснула й розтиснула кулаки, щоб заспокоїтися. Гуннар тим часом стояв, задерши голову до зірок, і про щось думав.

— Хто вона? — тихо спитала я, наблизившись.

Він здригнувся, ніби забув про моє існування.

— Вона з роду ванів. Я послав Бруно по неї в Ванагейм одразу, як приніс сюди Інгрід. Я довіряю лише їй — свого часу Вальда практично витягла мене з Вальгалли.

Його голос видавав невдоволення від довгого очікування і страх за життя Інгрід. Я переступила з ноги на ногу, але не наважилась покласти руку йому на плече. Тому постаралась передати підтримку хоча б голосом:

— Ти врятував її. Якби не ти, хтозна, що б зараз було з Інгрід. Тепер вона одужає.

Очі воїна, сповнені невиказаних слів, перескочили на освітлене вікно. Я підступила на крок ближче і таки стиснула його широке плече.

— І будь певен, я розкажу їй, як ти хвилювався.

З губ Гуннара зірвався короткий смішок, коли він відступив назад.

— Не вигадуй, — пробурмотів він, відвертаючись. — Побачимось, Єво.

Я кивнула і вже за мить лишилася одна посеред ночі. Озирнувшись, зіщулилася від темряви навколо. Під шкіру знову заповзав страх з жахіття, тому я поспішила повернутися в дім валькірій.