Розділ 13. Криваві сліди

Увійшовши до їдальні, я роззирнулась, але ніде не помітила біляве волосся Інгрід. Розсудивши, що вона ще не повернулася з завдання, я опустилась на лаву неподалік від Нори й Едни — рудокосої дівчини з веснянками, що жила в сусідній спальні і водилася з Луїзою. Самої ж валькірії з ними не було.

Помітивши мене, дівчата байдуже кивнули, і я відповіла тим самим. Це було вже щось, якщо порівнювати з тим, як вони поставилися до мене в перші дні. Та щойно я поклала в рот першу ложку пшеничної каші з тушеним м’ясом, як Нора подала голос:

— Я бачила, як ти тренувалась зі своїм охоронцем вчора, — продовжила Нора. — Це було досить... кепсько.

Я скривилась, але промовчала — це була правда.

— Що ти з нею говориш? — прошепотіла Една. — Забула, що Луїза її ненавидить?

— Особисто мені Єва ще нічого не зробила, — знизала дужими плечима воїтелька. Повернувшись у мій бік, вона звузила очі і додала з погрозою в голосі: — І не зробить, якщо хоче жити.

Я зітхнула і відклала ложку.

— Це останнє, що я б зробила.

— Вірне рішення, — задоволено кивнула Нора і простягнула мені кошик із свіжеспеченим хлібом: — Хочеш?

Схоже, для неї це питання вже вирішене.

— Дякую, — посміхнулась я, взявши шматочок.

Вона кивнула і відвернулась до Едни, яка досі підозріло косилася в мій бік.

Час ішов, а Інгрід так і не прийшла на вечерю. Я чекала на неї, приберігши порцію, допоки слуги — прості аси, що заробляли на життя, піклуючись про валькірій, — ввічливо, але наполегливо не попросили мене піти з їдальні.

У спальні я знову застала Нору, а от Луїзи ніде не було. Стривожено глянувши на порожнє ліжко подруги, я зупинилась біля вікна і схрестила руки. З другого поверху відкривався чудовий вид на галявину, де більшість дівчат сиділи навколо великого багаття. Схоже, це було їхнє улюблене місце відпочинку.

Зненацька увагу привернули три фігури на узліссі. Їх приховувала напівтемрява. Лише вогнище кидало відблиски світла в їхній бік. Примружившись, я впізнала в одній з них Луїзу. Поруч із нею стояли темноволосий чоловік в хитромудрому костюмі і жінка, що обводила валькірій величним, як у королеви, поглядом.

— Це батьки Луїзи, — роздався голос у мене за спиною.

Підскочивши, я озирнулась. Нора височіла за моїм плечем і теж роздивлялася темноволосу трійцю.

— Луїза схожа на них. Особливо, на батька, — пробурмотіла я, вдивляючись в однакові риси облич.

— Тільки їй про це не кажи, — пирхнула Нора. — Вони досі намагаються вмовити її повернутися додому.

— Хіба можна відмовитися від служби? — здивувалась я.

— Якщо ти чистокровна богиня, то можна. В них Поклику немає. Лише відданість Одіну. Без неї в Асгарді довго не проживеш.

Я знову глянула на Нору, що незворушно оглядала присутніх на галявині.

— Луїза — богиня? Яка?

— Її справжнє ім’я — Лофн, — пояснила валькірія. — Раніше вона була помічницею у самої Фріґґ, дружини Одіна. Лофн допомагала закоханим поєднатися, незважаючи на перешкоди, і досі допомагає.

Відчувши на собі погляд, Луїза озирнулась на вікно нашої спальні. Помітивши мене, вона примружилась і відвернулася, щось відповідаючи матері.

— Іронічно, що вона сама підставила голову під меч, від якого захищала інших, — хмикнула за моєю спиною Нора.

Я нахмурилась, обдумуючи почуте. Зібравши воєдино розповіді Інгрід і Нори, виходило, що Луїза... стала валькірією, щоб бути ближче до Асгейра? Їй довелося піти наперекір батькам. Просити дозволу у дружини самого Одіна, аби бути поруч з Асгейром. Стати воїтелькою замість того, щоб залишатися ніжною богинею — заступницею закоханих.

А потім народилась я.

Зітхнувши, я відійшла від вікна. Нора провела мене розуміючим поглядом. Я опустилась на своє ліжко і раптом помітила на подушці невелику, потерту від часу книгу. Здивована, обережно взяла її до рук, читаючи витіснену на палітурці назву: «Король Лір».

Чому Асгейр — а я не мала сумніву, що це був він — прислав мені саме цей твір Шекспіра?

Прогорнувши книгу, я зупинилася, помітивши аркуш паперу. Записку. На ній рівним, охайним почерком від руки було виведено всього кілька слів:

«Ти не зобов’язана любити батька лише тому, що він – батько. Але якщо любиш, не картай себе за це, щоб усе не скінчилося трагедією».

Під запискою, прямо на сторінці, Ас підкреслив віршовані рядки:

«Зовсім не знак бездушності — мовчазність. Гримить лиш те, що пусто зсередини».

Коли він встиг залишити мені книгу? Невже поки всі були на вечері?

Потайки всміхнувшись, я провела кінчиками пальців по друкованих словах, а потім знову перечитала записку. Схоже, цієї ночі мені буде про що подумати.

***

Туман. Чорний і густий, мов безмісячна ніч. Я задихалась від відчуття, що він висмоктує з мене всі сили. З кожною миттю я слабшала, а навколо не було нікого, хто міг би допомогти.

Голова запаморочилася. Хотілося впасти на коліна, але під ногами не було ні землі, ні підлоги. Зрадницька слабкість розтікалася по венах, поколюючи, мов тисячі голок.