Розділ 12. На краю світу

— Ти добре трималась, — сказав Асгейр, крокуючи поруч зі мною по вимощеній бруківкою вулиці. — Уже можеш розслабитися.

Лише тепер я помітила, що він досі тримав мене за руку. Ніяково звільнивши долоню, я опустила плечі і глибоко зітхнула.

— Дякую. І не кажи, що це — твоя робота, — попросила я.

— Не буду, — хмикнув Асгейр. — Краще розкажи, як пройшло твоє перше заняття з Крістіаном. 

— Він... цікавий маг. Я змогла дотягнутися до своєї сили. Сама.

Він здивовано озирнувся на мої слова, але схвально кивнув.

— Це добре. Дійсно добре. Схоже, магія дається тобі легше, ніж силові тренування.

Я виразно глянула з-під лоба, і він примирливо всміхнувся.

За кілька хвилин ми залишили місто. Ліс знову прийняв нас у прохолодні обійми, але цього разу Ас проігнорував стежину, по якій ми йшли минулого разу. Натомість ми пішли бездоріжжям — крізь галявини і пологі схили, піднімаючись все вище і вище. Зрозумівши, що все одно не запам’ятаю дорогу, я вирішила дізнатися більше про тата. Можливо, щось у минулому проллє світло на причини, з яких він віддав мене Одіну?

— Ти казав, що був поруч із самого мого народження. Яким був мій батько?

— Ти не пам’ятаєш? — здивувався Асгейр.

Я постаралась не звертати увагу на приємні мурашки, що пробіглися по шкірі від відчуття, що ми одні на сотні метрів навколо, і похитала головою. Він продовжив після короткої паузи:

— Любомир мало часу проводив з тобою, тому я бачив його нечасто. Зазвичай тебе ростила няня. На день народження він возив тебе в кіно, в парк на атракціони або в інші місця. Це припинилось, коли тобі виповнилося...

— Десять, — закінчила за нього я.

Я досі пам’ятала, як лишилась сама-самісінька на десятий день народження. Пам’ятала темну кухню у великій, але порожній квартирі. Пам’ятала улюблений торт, який вперше стояв у холодильнику, забутий і непотрібний, як і я сама.

Від послуг няні на той час ми уже відмовилися, а тато свої звички пропадати на роботі так і не змінив. Я сумнівалась, що він навіть намагався. Це був перший раз, коли ніхто не святкував зі мною день народження, але далеко не останній.

Помітивши сум у моєму голосі, Асгейр спіймав мою долоню, зупиняючи. Я знехотя озирнулася через плече. В грозових очах воїна знову заклубилися хмари.

— Я приведу тебе до батька, якщо захочеш з ним поговорити.

Я здивовано підняла брови. Він не відпускав мою руку. Великий палець погладжував зап’ястя, немов втішаючи в моєму горі.

Я вже настільки звикла до самотності, що зрослася з нею, ніби з другою шкірою. Вона залишалася зі мною усюди, куди б я не пішла і серед скількох людей не знаходилася. Навіть у натовпі я залишалася одна. Було дивно чути, що хтось пропонує підтримку і допомогу просто так.

— Гаразд, але не сьогодні, — зрештою, відповіла я. — Я ще не готова подивитись йому в обличчя.

Асгейр кивнув і повів мене далі. Я боялася поворухнути хоч пальцем, щоб він не помітив, що досі утримує мою руку у своїй. Відчувати його теплу, велику мозолисту долоню було так приємно, що я хотіла продовжити це відчуття ще трохи.

Пройшло не менше двох годин з початку нашого походу, а Асгейр і далі впевнено йшов через галявини, вкриті дикими квітами. Обходив чагарники і допомагав мені перестрибувати лощини. Здебільшого ми мовчали, кожен думаючи про своє, поки ліс навколо нас ставав густішим і темнішим.

— Довго нам ще йти? — засапавшись від марафону з перешкодами, врешті-решт спитала я.

Ас озирнувся до мене і вчасно спіймав за лікоть, коли я спіткнулась об звивистий корінь. Я не уявляла, як буду повертатися назад — м’язи вже благали про відпочинок.

— Ми майже дійшли, — відповів він. — Потерпи ще трохи.

— Що, навіть не будеш з мене сміятися? Не скажеш, що я слабачка?

— Ти не слабачка, — пробурмотів він, не озираючись.

Зупинившись, я якийсь час дивилася в широку спину воїна, що, здавалося, не знав втоми.

— Не відставай, — гукнув він, і я поспішила за ним.

За кілька хвилин ліс дійсно закінчився — в прямому сенсі слова. Коли останні дуби, в кронах яких шелестів вітер, лишились за спиною, я вражено охнула.

Ми стояли на краю скелястого урвища. Від краю лісу до обриву було не більше десяти метрів, а внизу вирувало безкрайнє темно-синє море. Високі хвилі билися об скелі далеко внизу, намагаючись розбити міцне каміння.

Заворожена суворою красою природи, я зробила перший крок вперед. За ним другий. З кожним кроком серце билося все сильніше. Дух перехоплювало від сили — не магічної, а такої, якою я насолоджувалася і вдома. Цей маленький клаптик землі на краю Асгарду був місцем, де можна було побути собою.

Сонце повільно хилилося до горизонту перед нами, розфарбовуючи і землю, і ліс, і воду в вогняні відтінки. Я присіла, схрестивши ноги, неподалік від краю просто на суху землю.

Асгейр опустився поруч. Він не дивився на мене, спостерігаючи за морем. Я замилувалася його профілем — чорним волоссям, яке безжально куйовдив вітер, виразними бровами, носом з горбинкою і м’якими на вигляд губами. Лінія щелепи пом’якшилася, коли ці губи зігнулися в насмішливій посмішці.