Розділ 10. Крістіан

Наступні кілька днів навчання пройшли так само, як і перший. Спочатку заняття з Олафом, де він вчив мене розслабляти розум і медитувати, а потім — тренування з Асгейром. М’язи боліли від щоденних фізичних вправ, але це було ніщо в порівнянні з тим, коли охоронець дав мені в руки дерев’яний меч. Навіть з ним мої потуги стати воїтелькою виглядали кволо. Асгейр хмурився, спостерігаючи за мною, але запевняв, що мені просто треба звикнути, і справи підуть краще.

Думаю, він просто не хотів мене засмучувати. Насправді ж меч у моїх руках виглядав настільки чужорідно, що навіть я визнавала це повним провалом.

Щоранку, прокидаючись і відчуваючи пекучий біль у тілі, я хотіла розплакатись і здатись. Але щоразу заганяла сльози назад і змушувала себе підвестися з ліжка. Я знала, що Асгейр не просто так змушує мене бігати навколо поля і виконувати силові вправи. Від цього залежало моє життя. Майбутня служба Одіну в порівнянні з цим відходила на другий план.

Нора, спостерігаючи за моїми муками, в один з ранків принесла від цілителя пляшечку з зеленуватим зіллям.

— Ти надто слабка, щоб вижити, — буркнула вона, вклавши відвар мені у руку. — Ось. Це знімає біль.

Ледь встигнувши подякувати і провівши валькірію-велетку здивованим поглядом, я повернулася до Інгрід. Вона всміхнулась і пояснила:

— Нора не делікатна, але вона піклується про тебе по-своєму.

З зіллям витримувати тренування стало трохи легше.

***

Ще за кілька днів Інгрід запропонувала заплести мені волосся, як це робили інші дівчата — я зазвичай обходилася простою косою. Хитромудре плетіння було надто складним, щоб я, не звикла збирати волосся взагалі, могла його повторити. Проте, сівши на ліжко і повернувшись до подруги спиною, я нахмурилась — руки Інгрід дрібно тремтіли, поки вона намагалася приборкати моє волосся.

— Що з тобою?

— Нічого, — видавила вона.

— Щось не схоже, — пробурмотіла я, поки вона розчісувала мене дерев’яним гребінцем.

Всі мої речі були подаровані домом валькірій, а тому дуже простими. Хто жив тут уже давно, поступово замінював їх новими, подарованими або купленими в цьому чи інших світах. Я поки не поспішала, надто втомлена після тренувань.

Інгрід зітхнула і опустила руки.

— Лейф доручив мені завдання, — повільно, виділяючи кожне слово, сказала вона.

— Яке? — озирнулась я через плече.

— Радіти треба, а не скиглити, — бадьоро озвалась Нора за нашими спинами. — Посуньтеся.

Інгрід дала їй пройти. Плечі подруги опустилися, а мініатюрна фігура згорбилася під вагою відповідальності... чи страху?

Дочекавшись, поки Нора вийде — Луїза вже давно покинула спальню — я спитала:

— Ти боїшся, що не впораєшся? Що тобі треба зробити?

— Саме завдання легке — зібрати душі полеглих в Мідгарді, — відмахнулась вона, посмикуючи кінчики власних косичок. — Такої роботи вистачає, бо війни постійно спалахують то тут, то там. Але...

— Ти думаєш, що на тебе нападуть? — здогадалась я.

Інгрід кивнула, та вже за мить струсила головою. В блакитних очах блиснула рішучість, коли вона ривком зірвалася з ліжка і взялася розділяти моє волосся на окремі пасма.

— Все буде добре. Я не дам себе вбити так просто.

Коли вона закінчила, я встала і стиснула її плечі, підбадьорюючи.

— Ти впораєшся.

Інгрід вдячно посміхнулась, і ми рушили на сніданок. Вона майже нічого не їла — схоже, знову хвилювалася. Щойно ми вийшли на галявину, дівчина зовсім розклеїлася. Поривчасто обійнявши, вона стиснула мене з такою силою, що мало не розтрощила кістки. Інші валькірії, більшість з яких я вже знала по іменах, розслаблено розбрідались у своїх справах, не звертаючи на нас увагу.

— Інгрід, ти мене розчавиш, — видавила я.

— Ой, вибач, — одразу відскочила вона, опустивши руки. — Бережи себе.

— Ти ніби прощаєшся, — нахмурилась я.

Інгрід не відповіла. Я стривожено вдивлялася в її обличчя. На ньому блиснув відчай за мить до того, як валькірія розчинилась у повітрі.

По дорозі на перше заняття магією я брела лісом, знову відчуваючи на собі чужий погляд. Пригадавши пораду Асгейра, я знайшла перший-ліпший пеньок, обабіч якого росли дивні блідо-фіолетові гриби. Розвернувши серветку, залишила на ньому медове тістечко, яке взяла з собою зі сніданку. Довкола нікого не було.

— Це тобі, подарунок, — відчуваючи себе вкрай дивно, промовила я у простір перед собою.

З хвилину почекала, але нічого не сталося. Тоді, знизавши плечима, я рушила далі.

До школи валькірій я підходила, вже вирішивши пропустити заняття. Якщо Інгрід загрожувала небезпека, важливіше було знайти когось, хто зміг би їй допомогти. Проте щойно я пройшла повз вхідні двері, збираючись пошукати Асгейра на тренувальному майданчику, як на другому поверсі скрипнуло, відчиняючись, вікно.

Задерши голову, я зустрілась поглядом з гарним молодим чоловіком, що висунувся назовні.

— Ти — Єва?