Розділ 8

Внутрішнє оздоблення школи разюче відрізнялося від дому валькірій. Я з цікавістю оглядала стіни коридорів, поки піднімалася на другий поверх.

Хоч ця будівля і була в рази менша, її прикрашали пишніші розписи. Серед них — сцени безсумнівно великих битв, пейзажі, що простягалися від одних дверей до інших, і рунічні написи. Я не могла їх зрозуміти, але здогадувалася, що вони тут явно не для краси.

Старі дерев’яні сходи скрипіли під ногами, але перила залишалися гладенькими, наче хтось слідкував, щоб на них не з’являлися скалки. Я вела по них долонею, насолоджуючись приємною текстурою і несподіваною теплотою дерева. Чим вище я піднімалась, тим тепліше ставало і повітря.

Схоже, тим, хто навчає нових валькірій, не до вподоби прохолода Асгарду.

Дійшовши до останніх дверей справа на другому поверсі, я глибоко вдихнула і постукала. Відчуття були змішані — ніби мене викликав до себе директор школи, а я — учениця, що провинилася. Приглушений голос запросив увійти, тож я повернула ручку і ступила на поріг кабінету.

— Заходь, не випускай тепло, — одразу забурчав головний маг школи.

Я здивовано підняла брови, оглядаючи чоловіка років п’ятдесяти. Його пильні очі сканували мене з голови до ніг, поки я робила те саме. Дещо округла фігура утопала у м’якому кріслі з високою спинкою. В чорному волоссі де-не-де виблискувала сивина, а хвойно-зелену, застебнуту на всі ґудзики мантію вкривала елегантна вишивка.

Я зробила крок уперед і зачинила двері.

— Сідай, не соромся, — знову озвався він, коли я застигла посеред ошатного кабінету.

Тут було ще тепліше, ніж в коридорі. З мене вже градом котився піт чи то від задухи, чи то від хвилювання. Здається, саме ця кімната обігрівала всю будівлю. На додачу, в каміні тліло вугілля, над яким висів невеликий чайник. Я не бачила, що булькало всередині, але гіркий аромат нагадував суміш лісових трав і деревної кори.

Прочистивши горло, я сіла на простий дерев’яний стілець по інший бік від столу. Лейф не зводив з мене очей. Я ніяково посовалася, відчуваючи себе піддослідною мишею під мікроскопом.

— Отже, це ти, — зрештою, подав голос маг. — Загублена валькірія.

В його тоні лунала чи то пересторога, чи то цікавість.

— Єва, — представилась я.

— Знаю, — скинув темну брову він. — Насправді я знаю про тебе майже все, окрім того, як ти сховалася від Асгейра на цілих п’ять років. Не поділишся секретом?

У відповідь я лише знизала плечима. По-перше, мені не подобалося, що мене одразу ставили у положення винної. А по-друге — прискіпливі темні очі не викликали довіри.

— Ти дуже нервуєш, — зауважив він. Помовчавши, вказав на чайник над вогнем: — Хочеш чаю?

— Ні, дякую, — відмовилась я, ледь не скривившись.

— Він допоможе заспокоїтись, — наполягав він.

— Зі мною все гаразд.

Маг звузив очі, але змінив тему на мої заняття. Виявилося, що у школі валькірій дійсно схилялися більше до фізичної підготовки, ніж до магічних здібностей. Лейф пояснював це тим, що валькірії — воїтельки, а магія має залишатись у руках магів.

Це було дивно. Враховуючи загрозу, валькіріям було б корисніше вміти захищатися усіма способами, хіба ні?..

Я вирішила поки не зізнаватися, що відчувала поклик магії, що вирувала у крові. Хтозна, як би він відреагував. Зверхній тон підказував, що йому ця новина не сподобалась би.

Коли Лейф простягнув мені сувій з планом занять через стіл, з-під поли мантії почувся звук, схожий на брязкіт скла. Забравши свій розклад, я пробурмотіла слова вдячності і поспішила залишити кабінет з його тропічною спекою.

Сьогодні мене чекало заняття з медитацій — як би дивно це не звучало.

Пригадуючи настанови Лейфа, я пройшла до протилежного кінця коридору і знову постукала у двері. Ніхто не відповів. Я постукала ще раз — те саме. Тоді я обережно повернула ручку і відчинила двері. Та й так і завмерла на порозі.

Посеред практично порожнього приміщення — язик не повертався назвати це кабінетом — сидів старенький дідусь. Він нагадував монаха — прості брунатні лляні штани і сорочка, босі ноги і лиса голова. З показного у нього була лише борода, що діставала довжиною аж до пояса.

Поки я застигла на порозі, не знаючи, чи можу зайти, він навіть не поворухнувся. Так і сидів на невеликому, потертому від часу килимку, схрестивши ноги. Висушені часом руки вільно лежали на колінах долонями догори, очі закриті. На обличчі наставника панували мир і спокій.

Якщо в кабінеті Лейфа стояли спека і напруга, тут з моїх плечей ніби зняли важкий тягар. Це було місце, куди хотілося приходити і не хотілося йти.

— Проходь і сідай навпроти.

Я підскочила, захоплена зненацька. Виявляється, поки я розглядала дві великі скрині і простий письмовий стіл біля невеликого вікна, старий уже розплющив очі. В іншому його поза не змінилася.

Опустившись на порожній килимок перед наставником, я ніяково посміхнулася.

— Добрий день. Мене звати Єва.

— Єва... — протягнув дідусь. Окинув мене уважним поглядом і раптом поцікавився: — Як себе почуваєш?