Розділ 7

Я нічого не сказала, поки розглядала головний чертог асів. Темно-сірі, майже чорні стіни височіли над нами, впираючись загостреними шпилями в самісіньке небо. Поміж хмарами літали великі чорні круки. Їхнє низьке каркання посилало мурашки по шкірі.

Палац виглядав похмуро, але срібло, що вкривало його, мов кров’яні судини, згладжувало атмосферу. До входу вели широкі кам’яні сходи, що закінчувалися перед високими темними дверима.

Асгейру не потрібно було пояснювати, хто тут живе. Навіть погода над домом Одіна була іншою. Якщо повсюди сьогодні світило привітне сонце, то тут клубилися темні грозові хмари. Здавалося, от-от загримить грім і небо розколе навпіл блискавка.

Навіть із заплющеними очима я відрізнила б цю енергію від інших. Біля Валаск’яльву мене пронизувало невидимою силою, що, здавалося, проникла в кожну щілину, в кожен камінчик навколо нас. Стоячи тут, я відчувала, хто був усередині.

Той, хто чекав на обіцяне надто довго.

Помітивши, що я занервувала, Асгейр нахмурився.

— Ми ж... — я обережно зробила крок назад. — Ми ж не підемо всередину?

Брови воїна поповзли вгору.

— Ні. В зали Одіна можна увійти лише з його дозволу. Але тобі що, навіть не цікаво?

— Я... — зам’ялась я, притискаючи до себе книгу, — думала, ми ще погуляємо.

Темно-сірі очі примружилися, але Асгейр кивнув і повів мене геть від палацу. Я спиною відчувала дивне тяжіння — ніби щось невидиме кликало мене назад. Лише коли чертог Всебатька загубився серед інших, я видихнула від полегшення. Не полишало відчуття, що на площі за нами хтось стежив.

На околиці з іншого боку міста перед нами постав інший палац. Він був більшим, ніж Валаск’яльв, але разюче відрізнявся. Їх неможливо було сплутати.

— Чий це дім? — прошепотіла я.

Навколо чертогу Одіна вирувало життя і потоки сили. Тут же панувала пустка. Жодного дерева чи бодай якоїсь рослини довкола. Не було чути навіть співу пташок. З поверхні позбавленої життя сірої землі вітер здіймав пил і розносив навколо, змушуючи прикривати очі рукавом сорочки.

— Це — Вальгалла, — підтвердив мої здогадки Асгейр.

Вальгалла. Місце мертвих — кращих з них. Тих, хто приєднається до Одіна і його війська в останній битві, коли настане кінець світу — Рагнарок.

Я здригнулася від холоду, що липнув до тіла. Це був не зимовий мороз, а дещо значно жахливіше. Мабуть, так відчувається подих самої Смерті.

Взявши за руку, Асгейр повів мене геть від Вальгалли. Я ще кілька разів озирнулась на палац, що заворожував і притягував одночасно, але воїн не відпускав мою долоню і не дозволяв зупинитися. Так, ніби знав, що це місце туманило розум.

Невдовзі ми опинилися серед лісу. Він відрізнявся від того, що ріс біля житла валькірій — цей був темнішим, густішим. Древнім. Навіть повітря тут здавалося важким. Покручені гілки дубів і буків звивалися, мов змії. Розлогі крони віковічних дерев пропускали менше світла, а криві корені визирали з-під землі то тут, то там. Доводилося уважно дивитися під ноги, щоб не спіткнутися.

— Куди ми йдемо? — спитала я, коли місто лишилося позаду.

— Покажу тобі ще дещо, — загадково озвався Асгейр.

Перевівши погляд униз, він різко розчепив наші руки, наче лише зараз помітив, що ми досі трималися. Я підбігала губи, щоб не потягнутися за ним услід. Суворий воїн, що вже неодноразово вбивав чудовиськ на моїх очах, більше не здавався мені таким загрозливим. З ним було спокійно. З ним я почувалася, майже як удома.

— Розкажи про себе, — попросила я, зрозумівши, що Асгейр не буде підтримувати розмову. Він взагалі говорив мало і по ділу. — Де пройшло твоє дитинство? В Асгарді?

Про родинні зв’язки з Одіном я питати не стала. Навряд він став би ділитися настільки особистими подробицями.

— Ні. Я виріс у Ванагеймі.

Я здивовано глянула на спину Асгейра. Інгрід сказала, що він — син Одіна. Тоді чому він опинився так далеко від батька?

Згідно міфів, вани були миролюбними істотами і уособлювали в собі все хороше — любов, красу, плодючість і багатство. Асгейр не вписувався в жодне з цих понять, окрім краси — вона була суворою, але беззаперечною. Навіть сила, яку я бачила, коли він захищав мене від монстрів — буревій і гроза — явно успадкована від батька.

— Чому там?

— Бо моя мати звідти, — пояснив він. — Вона з ванів, цілителька. Поки не настав час приєднатися до війська, я жив з нею.

— Тобі подобалось у Ванагеймі? — тихо всміхнулась я, помітивши, як пом’якшали риси обличчя Асгейра при згадці про дім дитинства.

Він кивнув. Почекав, поки я переберуся крізь товстий стовбур поваленого дерева і продовжив:

— Такого краю більше ніде немає. Дивовижно красивий. Природа буяє там так пишно, що це ми жили в ній, а не вона — довкола нас. Навіть у вас, людей, такої вже давно нема.

Я зітхнула при згадці про домівку, але не стала збивати Асгейра з настрою. Мені кортіло дізнатися більше.

— І що ти робив в дитинстві? Гасав по лісах з іграшковим мечем? — піддражнила я.