Розділ 6

– Дуже смішно.

– А я й не жартую, – хмикнула Інгрід. – Тобі дуже пощастило, що в охоронці тобі дістався син самого Всебатька.

– То Асгейр – бог? – перепитала я, досі не вірячи, що вчора їхала з ним у поїзді і пила чай з шоколадом.

Коли я наблизилась, ми рушили лісом далі.

– Не зовсім. Бальдр, наприклад, – чистокровний бог, а Асгейр – ні. Взагалі у Одіна десятки дітей, і не всі з них мають божественну силу, – продовжила валькірія. – Асгейр має. Він служить у Божественному Війську Одіна.

– А ти звідки знаєш? – здивувалась я.

– Я... – зам’ялась дівчина. – Я люблю дізнаватися щось нове. А Асгейр раніше був з Луїзою, тож я чула історії про нього і неї доволі часто.

У мене перехопило подих.

– Вони були парою?

Інгрід кивнула.

– Тому вона тебе й не злюбила. Їм довелось розійтися, коли Асгейру доручили охороняти тебе. А відтоді, як ти зникла, він взагалі не повертався в Асгард. До речі, як так вийшло, що ніхто не міг тебе знайти?

Я знизала плечима, не поспішаючи розкривати подробиці. Слідуючи за Інгрід і переступаючи через коріння дерев, що визирало з-під землі, я задумалась.

Асгейр з Луїзою розлучилися... через мене? Що ж, це пояснювало невдоволення Асгейра і злість Луїзи. Цікаво, тепер вони знову зійдуться? Чомусь від цієї думки стало не по собі. І чия тоді хустка з ім'ям "Лівія"?

Кілька хвилин ішли мовчки. Інгрід безтурботно наспівувала собі під ніс, аж поки ми не вийшли на узлісся.

Перед нами постало велике поле, майже вся площа якого була розділена на великі квадрати з дерев’яною огорожею і доріжками між ними. Всередині деяких з них тренувалися валькірії. Збоку розташувалася двоповерхова будівля з чорного каменю, схожа на середньовічну школу.

– Ой, дивись! – раптом вигукнула Інгрід, вказуючи рукою кудись уперед. – Гуннар з Асгейром б’ються!

Б’ються?..

Інгрід побігла по доріжці. Волога земля грудками здіймалася з-під чобіт, поки я поспішала за нею і стривожено шукала поглядом Асгейра. Коли ми зупинилися, минувши мало не половину поля, я вже ледве дихала.

Лише тепер я помітила, на кого дивилася Інгрід розширеними очима. Я й сама пробурмотіла щось нерозбірливе, зупинивши погляд на двох воїнах по той бік дерев’яного паркану, оголених по пояс.

Асгейр мене не помічав, зосереджений на поєдинку. Здається, він не бачив і не чув нічого за межами тренувального майданчика. Зрозумівши це, я дозволила собі оглянути його з голови до ніг.

Широкі засмаглі плечі й спина Асгейра виблискували на сонці від поту. Міцні м’язи перекочувалися під шкірою від найменшого руху так, що одразу ставало ясно – сила в них смертоносна. На передпліччі воїна не лишилося й сліду від зубів вчорашнього укусу.

Його супротивник, Гуннар, нагадував цілу гору м’язів – загрозливу, якби не глузлива посмішка і жарти, які він відпускав у бік Асгейра. Русяве волосся воїна було заплетене в короткі коси, мов у вікінгів.

На обличчі обох вигравала по-хлопчачому азартна посмішка.

– Що, Асе, вже здаєшся? – під’юдив Гуннар. – Втратив форму, поки розгулював по Мідгарду?

– Знаєш, як кажуть люди? – всміхнувся у відповідь Асгейр. – Надія вмирає останньою.

Наступної миті вони зійшлися в новому поєдинку. Задзвеніли схрещені клинки. Я здавлено охнула, лише тепер помітивши в їхніх руках мечі. Не бутафорські, а справжні – гострі й смертельно небезпечні.

– Вони ж не повбивають один одного? – тихо спитала я, не відриваючи очей від двобою.

Меч Гуннара пронісся в сантиметрі від обличчя Асгейра, і я злякано вчепилася в лікоть дівчини.

– Звісно, ні, – посміхнулась вона, накривши мою долоню своєю. – Це, так би мовити, їхня версія дружніх обіймів після довгої розлуки.

Я нічого не відповіла, з тривогою стежачи за воїнами. Вони зіштовхувалися, мов дві скелі. Мечі дзвеніли, зустрічаючись знову і знову. Це нагадувало страшний, але заворожливий танок на межі життя і смерті. Лише жарти і посмішки на їхніх обличчях змушували мене лишатися на місці.

Хоча що б я зробила? Я не вміла ні битися, ні навіть тримати меч у руках.

Нахмурившись, я відвернулася.

Інгрід і далі милувалася Гуннаром, тому не помічала моєї задумливості. За кілька хвилин з лісу вийшла Луїза в супроводі Нори. Помітивши мене, чорноволоса валькірія насупилась. А от коли її погляд ковзнув мені за спину, неприязнь переросла в повноцінну ненависть. Різко відвернувшись, вона увійшла до вільного майданчику на значній відстані від нас. Нора, помахавши мені, пішла за нею.

– Когось виглядаєш? – пролунав тихий гуркіт над моїм вухом.

Я смикнулася й відскочила убік. Асгейр стежив за мною з кривою посмішкою, важко дихаючи. Я відвела очі, соромлячись розглядати краплі поту на пружному тілі воїна.

– То ось через кого стільки клопоту, – привітно посміхнувся його друг, зупинившись поруч. Плеснувши Асгейра по плечу, він простягнув мені руку. – Я – Гуннар.

– Єва, – я потиснула його широку долоню під уважним поглядом свого охоронця.