Розділ 5. Дім валькірій

Першим, що я помітила, увійшовши до спальні, були три дівчини. Перша, красуня з блискучим чорним волоссям і пронизливо-синіми очима, дивилась на мене з відвертою неприязню. Друга – міцна, мала русяве волосся по плечі і не поступалася зростом Асгейру. Вони обидві стояли біля вузького вікна і, схоже, щойно перервали розмову.

Третя, мініатюрна зі сніжно-білим волоссям, заплетеним у дві низькі косички, підскочила до мене, застиглу на порозі, і одразу загомоніла:

– Вітаю в Асгарді. Давненько у нас не бувало нових валькірій. Я – Інгрід, а ти?

Дівчина виглядала молодшою за мене. Обвівши поглядом простору спальню з п’ятьма ліжками, що перемежовувалися дерев’яними комодами з простим, але гарним різьбленням, я відповіла:

– Єва.

Досі не вірилося, що все це відбувалося насправді. Ще вчора я пила чай на своєму балконі, проводжаючи захід сонця, а що тепер?..

Зауваживши мій погляд, Інгрід співчутливо підібгала губи.

– Спочатку завжди важко звикати до нового життя, але тобі тут сподобається. Ми допоможемо тобі.

Чорноволоса валькірія пирхнула. Її подруга при цьому здивовано скосила на неї очі. 

– Навіщо ти так, Луїзо? – дорікнула Інгрід, ведучи мене до одного з двох вільних ліжок.

– Через неї поранили Асгейра!

Я завмерла, згадавши гострі ікла, що впивалися в руку воїна. Почуття провини відбирало мову.

– Але ж зараз із ним усе гаразд, – не злякавшись норову дівчини, знизала плечима білявка. – Зрештою, Єва – його відповідальність.

Його відповідальність. Чи вибирав він це? Чи мене йому нав’язали, змусивши захищати?

Пирхнувши знову, Луїза гордо задерла носа і вийшла зі спальні. Друга валькірія дивилась на мене оцінююче.

– Я – Нора.

Коли я обережно кивнула, велетка зміряла мене поглядом і хмикнула.

– Воїтельку з тебе доведеться клепати дуже довго. М’язів зовсім нема.

Я не знала, як відповісти на її коментар, та вона, схоже, і не чекала відповіді. Відвернувшись, Нора опустилася на своє ліжко і взялася складати купу випраного одягу в рівний, мов під лінійку, стос.

– Не ображайся на них, – прошепотіла Інгрід, підбадьорливо посміхнувшись. – Вони загалом не погані дівчата, просто... з родзинкою.

Повернувши їй ввічливу посмішку, я кивнула на останнє ліжко, на якому не було постілі.

– А тут ніхто не спить?

Прослідкувавши за моїм поглядом, Інгрід зітхнула.

– Це було ліжко Сесилії.

– Було? – перепитала я.

Дівчина сумно кивнула.

– Вона вже у Вальгаллі. Раніше додаткові ліжка доводилося втискати у спальні, а тепер у кожній є принаймні одне порожнє.

Я хотіла спитати, як вона загинула, проте Інгрід різко перевела тему.

– Тут твій комод. Всередині є речі, що знадобляться тобі на перший час. Служниці вже все підготували – Асгейр повідомив про тебе, поки ви були в лазареті. Якщо тобі знадобляться гроші, то бери в нього.

Помітивши, що я здивовано підняла брови, вона весело підморгнула:

– Він зобов’язаний купити все, що тобі треба. А от що саме тобі треба – це вже вирішуй сама. Я чула, що Луїза, коли була ученицею, зажадала собі породистого коня за шалені гроші, і її охоронець був змушений його купити.

Пирхнувши від сміху, я поклала на коліна свій наплічник. Він виглядав так чужорідно в цьому домі, як і мій сучасний одяг. Всі три валькірії носили розшиті сорочки різних кольорів і зручні штани з чоботами, що підходили для прохолодної погоди надворі.

Переступивши з ноги на ногу, Інгрід не поспішала йти. Натомість вона сказала:

– Хочеш, покажу тобі, де у нас купальня?

Лише тепер я пригадала, що досі не відмила з себе кров маннала. Вдячно кивнувши, я знайшла в комоді чистий рушник, довгу нічну сорочку, просту зручну білизну і вовняні капці. У верхньому ящику поруч з гребінцем лежала велика мачула – жорстка мочалка з кори липи. Захопивши і їх, я рушила за дівчиною.

Як я й очікувала, ми прийшли в кінець довгого коридору – туди, де нас з Асгейром зустріла незнайома валькірія. Стіни купальні прикрашали рослинні розписи, схожі на ті, що я бачила в коридорі, а під стелею на мотузках звисали пучки пахучих трав і квітів. Велике приміщення, оповите теплом і клубами пару, ділилося на окремі зони, відгороджені ширмами. Втім, деякі дівчата, весело розмовляючи між собою, відставили їх убік, щоб ті не заважали. Щойно ми увійшли, вони урвались і витріщились на мене.

Я старалась не дивитися на них, прикритих лише піною й водою, коли Інгрід провела мене до вільної ванни. Біля неї на низькому столику громадилися пляшечки з приємними трав’яними ароматами і незапалені свічки.

Залишившись одна і закрившись ширмами, я швидко помилася. Відтерши чорні бризки і впевнившись, що від мене пахне лише лавандою, я довго сиділа на бортику ванни і розчісувала волосся. Потім, достатньо заспокоївшись, вдягнулась у чисте і повернулася до спальні. За дверима знайшовся великий кошик з лози, куди я поклала брудний одяг.