Розділ 4

Здавалося, весь лік принишк. Стихло навіть далеке ухання сови. Я стояла за Асгейром і з жахом вдивлялася у страхітливих створінь, що нагадували чорних, як пітьма, вовків з криваво-червоними очима. Вони ж повільно наближалися до нас, відкривши пащі, й тихо гарчали. На зелену траву крапала слина чудовиськ, яких я колись боялася побачити в жахіттях.

А тепер вони збиралися роздерти нас на шматки.

– Не виходь з-за моєї спини, – промовив Асгейр, складаючи пальці вільної від зброї руки так, ніби тримав яблуко. Ніби у відповідь, по галявині прокотився різкий вітер, а небо стрімко затягнули грозові хмари.

Зачувши його тихий і зосереджений голос, я видавила з себе щось середнє між писком і стогоном. Асгейр же розправив плечі й став зручніше, готуючись до бою.

– Не бійся. Поки я живий, тебе ніхто не скривдить.

Відірвавши погляд від вовків, я стривожено глянула на свого охоронця.

Він збирався захищати мене. А хто захистить його?..

Ніби зрозумівши, що сказав Асгейр, той вовк, що першим вистрибнув з хащів, з гучним гарчанням кинувся на нас. Я пригнулася, ховаючись за спиною Асгейра, одночасно з тим, як почула протяжне скиглення. За мить на землю м’яко гупнула туша чудовиська. З розсіченого горла стрімко виливалася чорна кров.

Змусивши себе відвернутись, я зосередилася на поки ще живих вовках. Вони, побачивши загибель ватажка, оскаженіли. Підступивши ще ближче, один за одним вони кидалися в атаку. Асгейр відбивався то кинджалом, то магією, відкидаючи звірів з такою силою, що вони втрачали свідомість.

Хвилини тягнулися повільно. По моїй спині градом котився піт, а руки зненацька стали крижаними. В темних хмарах спалахнула блискавка, а вже за мить загуркотіло. Я не бачила обличчя Асгейра але відчувала його гнів.

Вовків було надто багато. Я встигала лічити лише тих, що падали, але деякі підводилися на лапи і нападали знову й знову. Кинджал був надто коротким, щоб захищатися від них. Коли над головою загриміло знову, один з вовків, користуючись тим, що Асгейр відбивався від його родича з іншого боку, стрибнув і вчепився у вільне передпліччя воїна.

Загарчавши від болю, Асгейр змахнув рукою, але щелепи чудовиська стислися ще сильніше. З них на землю закапала густа багряна кров.

Ні.

Просунувши руку між Асгейром і вовком, що так і висів на ньому, я навпомацки знайшла другий кинджал і витягла його з піхов. Долоня обхопила зручне металеве руків’я, і на мить здалося, що клинок засвітився білим світлом. Не думаючи двічі, я всадила його у відкриту шию монстра.

Пронизливе виття перервалось бульканням. На мене бризнула чорна кров – нею вкрилися рука, якою я продовжувала стискати кинджал, одяг і навіть обличчя. В ніс ударив той самий запах, як від вчорашнього перевертня – мов зі старого підвалу.

Витягнувши метал з монстра, я лише тепер зрозуміла, що зробила. Асгейр тим часом струсив його з себе і підштовхнув мене ближче до порталу. Ледь перебираючи ватними ногами, я налетіла на тверду поверхню валуна і вхопилася за нього руками, щоб не впасти.

– Не торкайся синього кристалу! – крикнув він, не повертаючи голови і вже розправляючись з наступним вовком.

Підвівшись, я знову стала у нього за спиною, вишукуючи нову загрозу і раз у раз поглядаючи на поранену руку Асгейра. Він продовжував відбиватися від чудовиськ то магією, то кинджалом, не звертаючи увагу на кров, якою був уже повністю просякнутий рукав його плаща.

Скерувавши руку на наступного вовка, він відкинув його до молодого бука на межі галявини. Тіло врізалося в міцний стовбур так сильно, що почувся тріск. За мить дерево, переломившись навпіл, повільно нахилилося і з гучним хрустом гупнулось об землю.

На кілька секунд повисла тиша, у якій я чула лише стукіт власного серця і важке дихання Асгейра. Задивившись на повалене дерево, я не одразу зрозуміла, що битва закінчилася. Лише коли Асгейр розвернувся до мене і обережно витяг з моєї руки кинджал, я ніби прокинулася.

– Ти не поранена? – спитав він, витираючи клинки об коліно і повертаючи їх на місце.

– Ні, – хрипло озвалась я, піднімаючи очі до неба.

Хмари вже розходилися. Сонячні промені знову лягли на залиту чорною кров’ю галявину, ніби дорікаючи нам за те, що ми її зіпсували. Те, що донедавна було зграєю кровожерливих монстрів, уже розпадалося на попіл, як вчорашній перевертень. Від затхлого запаху і вигляду напіврозкладених туш до горла підступила жовч.

– Не дивись на них.

Обережно приклавши мозолисту долоню до щоки, Асгейр повернув мою голову. Я перевела погляд на нього і здавлено видихнула.

– Невже тепер так буде завжди?

– Ні, – м’яко відповів він.

Витягнувши з внутрішньої кишені білосніжну хустку, він простягнув її мені.

– Дякую, що допомогла.

Я машинально взяла її і помітила вишите золотом ім’я – Лівія. Жіноче ім’я. Нахмурившись, я взялася витирати липку чорну кров зі свого обличчя і рук.

– Хто це був? Теж перевертні?

– Це маннали, – похитав головою Асгейр, і витираючи власне обличчя тильним боком долоні. – Вони родичі, але значно слабші. Тому й нападають зазвичай зграями.