Розділ 3

Виявилося, щоб дістатися до Асгарду – світу, де жили валькірії і боги на чолі з Одіном – нам потрібно було спершу пройти через портал – прохід між світами.

– Він проведе нас по Іггдрасілю, – пояснив Асгейр, спостерігаючи, як я мию чашки.

– То світове дерево справді існує? – досі не до кінця повіривши, спитала я. Вода з мокрих чашок закапала на підставку.

Він кивнув. Уявити величезний ясень, що утримував на гілках і коренях усі дев’ять світів, було важко. Витираючи руки, я обвела поглядом свою невеличку кухню.

– Мені треба підготувати квартиру до... тривалої відсутності.

Чи повернуся я сюди ще колись? Чи пропаду безвісти, і мене навіть шукати ніхто не буде?.. 

Асгейр знову кивнув.

– Найближчий портал знаходиться за шістсот кілометрів від твого міста. Роби, що потрібно, а я поки забронюю квитки на поїзд.

– Чому поїзд? – здивувалась я. – Ми не можемо... не знаю... телепортуватися?

– Можемо, – всміхнувся Асгейр, – Але, якщо я тебе перенесу, нас швидко вистежать. А літати я не люблю.

Цей могутній воїн, що перетворив монстра на купку попелу менш ніж за дві хвилини, боїться літати? Я сховала посмішку, проходячи повз нього до кімнати.

Нам пощастило – потрібний поїзд відправлявся за дві години. Поки я збирала рюкзак зі змінним одягом, телефоном (про всяк випадок) і деякими іншими речами, Асгейр пильно вивчав околиці з вікна. Вдивляючись у вечірні тіні, він ніби шукав у них монстрів. Також мені довелося дзвонити директору бібліотеки, щоб попросити про термінову відпустку.

Щойно я зібралася, перекрила подачу води, газу і електрики, Асгейр відчинив вхідні двері й жестом пропустив мене вперед. Затримавшись на порозі, я востаннє обвела поглядом затишну квартиру, в якій провела найкращий рік у своєму житті, і зітхнула.

– Якби я не зустріла тебе тоді, п’ять років тому, нізащо б не повірила зараз.

На обличчі воїна промайнуло співчуття.

– Знаю.

До вокзалу дісталися на таксі. Водій з відвертим здивуванням розглядав чоловіка поруч зі мною. Чорний плащ явно не підходив до теплої, майже літньої погоди навіть ввечері, та Асгейр на нього не зважав. Лише коли ми зайняли двомісне купе і поїзд рушив, я нарешті зрозуміла, чому він його носив.

Округливши очі від подиву, я розглядала два старовинні кинджали у піхвах, пристебнуті до поясу Асгейра. Відстебнувши зброю і завернувши у плащ, він поклав її на верхню полицю, призначену для багажу. Темно-синя сорочка воїна нагадувала вишиванку і майже не приховувала міцне, загартоване боями тіло. 

Помітивши мій погляд, він запитливо підняв брови. Я ж, злегка похитуючись від руху поїзда, що саме завертав півколом, прочистила горло і відвернулася до вікна.

– Ті... перевертні не знайдуть нас тут?

– Навіть якщо вони й відчують твою силу, якщо вона випадково проявиться, то нічого не вдіють, – відповів Асгейр, сідаючи на ліжко навпроти. Тепер нас розділяв невеликий столик, намертво прикручений до стіни під вікном. – У них тіла людей. Поїзд вони не наздоженуть.

– А друга подоба?

– Вони не можуть бігти за поїздом у такому вигляді, ризикуючи викрити себе. Не бійся, тут ти у безпеці.

Глибоко зітхнувши, я відкинулася на спинку сидіння. Асгейр тим часом схилив голову набік, розглядаючи моє обличчя. Кілька хвилин ми мовчали, кожен думаючи про своє. Потім він спитав:

– Як ти жила усі ці роки?

– Спокійно, – знизала плечима я. – Після закінчення школи вчилася в коледжі. Мала подруг, але вони ніколи не затримувалися надовго.

Ніхто не знав про мої здібності. Я боялася, що друзі назвуть мене відьмою або божевільною, тому приховувала правду від усіх. Може, тому наша дружба й розпадалася?..

– А як щодо чоловіків? – раптом примружився Асгейр. – Тебе хтось буде шукати?

– Якби хтось був, я б тут не сиділа, – буркнула я, і він лукаво всміхнувся.

Я не стала розповідати, що пробувала зустрічатися з кількома хлопцями, але з цього нічого не виходило. Вони всі здавалися мені надто поверхневими. Або, можливо, я просто відчувала, що не належу цьому світу, тому не могла знайти в ньому своє місце?..

– Після закінчення коледжу я влаштувалася до бібліотеки, де й працювала останній рік, – повела я далі, змінюючи тему.

– Де ти працювала? – недовірливо перепитав Асгейр.

Відірвавши погляд від темного пейзажу за вікном, я насупилася:

– У бібліотеці. У тебе з цим якісь проблеми?

Не вперше я бачила таку реакцію на своє місце роботи. Більшість моїх знайомих спочатку реагували так само. Їм було невтямки, чому в часи, коли всі намагаються досягти кар’єрних висот і багатства, я ховалася серед запилених полиць і тиші. Для мене ж це було найкраще місце у світі.

– Ні, – хмикнув Асгейр, проте всміхнувся, перш ніж піднявся на ноги. – Піду дізнаюся, що тут з вечерею.

Я у відповідь лише схрестила руки на грудях. Він, помітивши це, промовив уже лагідніше:

– Не ображайся, Єво. Я просто здивувався.