Розділ 1. Грім серед ясного неба

Надворі був лише кінець весни, а в місті вже стояла задуха. Ранкове сонце припікало, змушуючи ховатися в тінь дерев і будинків, а спів солов’їв боровся з шумом автомобілів на дорозі. Легка літня сукня з дрібним квітковим візерунком залопотіла довкола колін, коли я завернула за ріг і різко зупинилася.

– Давай сюди, – роздався попереду грубий голос.

У вузькому провулку між будинками стояли двоє. Хлопчик років восьми притискався спиною до цегляної стіни. Він аж трусився з переляку, дивлячись на худорлявого чоловіка в старій потертій куртці, що саме схилявся над ним спиною до мене. В руці хлопчини був телефон, і саме до нього й тягнувся негідник. Я застигла на місці.

І як тільки земля таких носить?

Я саме запізнювалася на роботу, але всі плани і думки зникли, коли я зустрілася поглядом з великими карими очима хлопчика. Вони без слів благали мене про допомогу.

Долоня машинально стиснула ручку сумки міцніше, поки я стояла, вагаючись. В голові тривожним набатом билася одна думка:

«Зроби щось. Зроби щось. Зроби щось».

Але що я могла зробити? Що, як цей чоловік нападе на нас? Може, телефон коштує менше, ніж наші життя?..

Помітивши, що я й сама заклякла, надія в очах хлопчини згасла. Наче уві сні, я спостерігала, як він віддає смартфон. Та щойно пристрій опинився в руках грабіжника, той задоволено вишкірився:

– Слухняне дитинча. А тепер ще дещо...

Я округлила очі від жаху, помітивши, як він повільно витягує з-за поясу ніж. Серце забилося так сильно, що я більше не могла думати – все відбувалося інстинктивно.

– Відійди від нього! – раптом почула я свій голос ніби збоку. Ноги вже несли мене просто у вир небезпеки.

Чоловік озирнувся, але не встиг ухилитися від важкої сумки, що летіла йому в голову. Здавлено охнувши, він відлетів до протилежної стіни проходу, з глухим стуком врізався у неї і сповз додолу без свідомості.

Ще б пак – не кожен день прилітає по голові важким томом «Кобзаря».

– Швидше, тікай, – прошепотіла я ошелешеному хлопчику.

Вдячно кивнувши, він підняв з асфальту телефон, вискочив з провулка і помчався по сусідній вулиці – там завжди було багато перехожих. Впевнившись, що він у безпеці, я розвернулася назад до злочинця.

Він досі лежав без свідомості. Я здивовано опустила очі на свої долоні і лише тепер помітила, як сильно вони тремтіли.

Невже це зробила я?..

Чоловік слабко заворушився. Здригнувшись, я теж поспішила втекти з безлюдного провулка.

Досить з мене пригод на сьогодні. Мене чекала робота.

Дитяча бібліотека зустріла мене тишею і затишком, як завжди. Відчинивши вікна, щоб впустити до приміщення свіже повітря, я пройшла до свого столу і практично впала на стілець. Дерево рипнуло, але, на щастя, не розвалилося. Я ж сперлася ліктями на робочий стіл і обхопила голову руками. Довге каштанове волосся розсипалося по плечах, ховаючи мене від світу.

Щось було не так.

Я заплющила очі, намагаючись прогнати дивні відчуття в тілі. Нестримний потік завирував у крові і ревів, як вода, що прорвала дамбу.

Будь ласка, хай це буде адреналін. Я не хочу повертатися в минуле.

Зажмурившись ще сильніше, я зосередилася на диханні. Глибокий вдих носом, повільний видих через рот. За хвилину хвиля спала, мов після відливу, і мені полегшало.

Я не повернуся туди.

І як я примудрилася втрапити в таку ситуацію? Як тепер повертатися додому або завтра зранку йти на роботу? Що, як той грабіжник вирішить мене підстерегти і помститися за допомогу дитині?

Зітхнувши, я знову заплющила очі, але наступної миті вже відкрила – з порогу залунали кроки перших відвідувачів. 

– Доброго ранку, Єво, – роздався знайомий тоненький голосок.

На мене дивилася семирічна дівчинка з золотистими косичками і в рожевій сукні з єдинорогами. За спиною стояла її мама, привітно посміхаючись.

– Ти спиш? – поцікавилась вона, спостерігаючи за мною.

– Звісно, ні. Привіт, Алісо, – я відірвала голову від рук і випросталась. – Ти вже прочитала всі книги, які брала минулого тижня?

– Так, – кивнула вона, підходячи ближче. – Почалися літні канікули, тож у мене тепер купа часу. Можна мені взяти нові?

– Аякже, – відповіла я, зводячись на ноги. – Сьогодні казки чи енциклопедії?

– Казки! – підстрибнула Аліса, вже помчавшись між стелажами. Я всміхнулась і рушила за нею, відкладаючи роздуми на потім.

До самого вечора я вагалася, чи ходити мені тепер додому й на роботу іншою дорогою. Це зайняло б на п’ятнадцять хвилин більше часу, ніж зараз, а я зовсім не хотіла вставати зранку раніше сьомої. Врешті-решт я вирішила пройтися в тому провулку ще раз. Якщо мене ніхто не підстерігатиме, можна буде заспокоїтися.

Та мені не пощастило.

Скрип. Шурхіт.

Коли я вийшла з бібліотеки після закінчення робочого дня, вечірнє сонце тільки починало фарбувати блакитне небо, в якому не було ані найменшої хмаринки, у жовтуваті кольори. Я йшла додому швидко, але не могла відкараскатись від відчуття чужого погляду. Когось... невидимого. Небезпечного.