Глава 59

Проте маніпуляції Діани не залишились непоміченими. Та було б і наївно сподіватися, що її просто забудуть, а всі присутні будуть із захопленням кланятися новому повелителю. Але ж Антон Горін, чи той монстр, котрий ховався під личиною майбутнього чоловіка, говорив, що необхідно завершити весільний ритуал, де Діані відведена найголовніша роль.

Помітивши, що наречена намагається сховатися, перший Горін вказав на неї перстом. Усі метаморфи, як за командою, повернули голови в її бік, і вона почула моторошне виття. Куди подівалися решта п’ятеро Горіних, дівчина не помітила. Тим часом Антон вийшов наперед і голосно прогарчав:

— Стій, люба Діано! Куди ти намагаєшся втекти? Сьогодні ж наше весілля, і гості починають збиратися. Саме предковічне зло прокинулось, щоб благословити наш союз. Час стрімко наближається до опівночі, ось тоді і промовимо слова вірності.

Навколо заревіло, закашляло, зафиркало. Здавалось, навколишні дерева ожили, і стогнуть від наруги. Ліс, як міг, чинив опір, однак, що може зробити знесилена людським безжалісним втручанням природа проти відродження предковічного зла? Галявина і прилегла територія гуділа і кричала. Це так жваво реагували постаті в каптурах та дорослі метаморфи, що виходили, виповзали, вистрибували на галявину. Ще трохи — і тісне кільце почало повільно стискатися навколо дівчини.

Струмочок холодного поту прокотився спиною, долоні раптом стали неприємно липкими. Найстрашніше, що до неї, ніби по наказу, полізли новонароджені з коконів метаморфи — ще невеликі, розміром зі щеня, з голою сірою шкірою сліпі створіння, які винюхували її, піднімаючи голови до вітру. Істоти навкарачки лізли до неї, чіплялися гострими кігтями і зубами за ноги і руки. Вона навіть не могла дотягнутися до лука зі стрілами, щоб стріляти по нападниках. Нарешті змогла відкинути кілька створінь, і вихопила довгого ножа, яким вправно орудувала наліво і направо. Зістрибнула на валун, підняла праву руку вгору і прямо з наелектризованого повітря вихопила блискавку, розмахнулась, і кинула її прямісінько в гущу метаморфів. Зайнялася пожежа, що миттєво охопила істот. У повітрі з’явився характерний запах горілої шерсті, і почулося жалібне скавуління поранених монстрів. Замість того, щоб нападати, ці породження темряви, завиваючи, втікали в лісову гущавину.

— Стійте! — закричав Горін, — Наваліться всі відразу! — та його наказ залишився висіти в повітрі без відповіді. Тоді Антон ще голосніше вигукнув:

— Вовкулаки! До мене! Оточіть, зв’яжіть і приведіть мені Діану! Вона потрібна мені жива!

З усіх сторін до дівчини кинулися жахливі двохметрові вовкулаки. Їх виявилося так багато, що вона вже не могла відбиватися. Щоб вивільнити справжню міць, потрібно було хоча б на мить зупинитися та сконцентруватися, та часу в неї зовсім не було. Єдине, що зуміла зробити — змогла думками покликати друга Перелесника, вклавши в прохання залишки сили:

— Друже Перелеснику! І ви всі містичні істоти! На допомогу! Врятуймо світ від зла!

Діана не очікувала, що її голос виявиться настільки сильним, що навіть захитаються віковічні дерева. Горін зі своєю ватагою на хвилю затулили вуха, а вовкулаки позадкували від неї, підібгавши хвости. Невже її голос набув такої потужності та сили? Схоже, до неї повертаються древні могутні сили, і природа зуміла передати часточку своїх сил, вважаючи дівчину своєю єдиною захисницею. Предковічне зло ступило крок і раптом від вібрації її голосу завалилося на бік, упало на коліна, замотало головою обтрушуючи з себе нерозкриті кокони з метаморфами. Та за якусь мить воно отямилось і гучно заревіло, спираючись на руки змогло знову піднятися і продовжити свій страшний рух.

Враз Діана відчула наближення своїх вовків і сокола. Значить, допомога уже на підході. Схоже, природа зуміла зламати звуконепроникний щит, і рознесла сигнал про допомогу в усі куточки. Якимось неймовірним чином білосніжні вовки перестрибнули метаморфів, що бушували на галявині, і стрімголов летіли, щоб стати по обидва боки своєї господині. Але що це? Очі помітили на спині одного з вовків фігуру, закутану в чорне. Хто б це міг бути? І як він зумів приборкати її вовка, котрий не виявляв ніякої агресії, і мирно виконував роль перевізника.

Невже чергова пастка? Чоловік у чорному балахоні легко зісковзнув зі спини Люта, скинув каптур, і однією рукою витягнув старовинного пістоля, з якого негайно вистрелив у предковічне зло, влучивши тому у праву очницю. Монстр заревів від болю, похитнувся, але встояв на ногах і продовжив рухатися, вириваючи з корінням дерева на своєму шляху. Та не від цього Діана заніміла соляним стовпом — на зап’ястку молодого чоловіка під променями місяця зміївся тонкими лініями Древа Життя такий самий браслет, як і у неї.

Заледве підвівши погляд, заглянула в очі несподіваному рятівникові, який їй підморгнув — і світ перед нею поплив фіолетовими колами.