Глава 27

Я, теперішня, ще зручніше умостилася на ліжку, та відволіклася тільки для того, щоб випити склянку води, і продовжила читання…

«І ось ми, щасливі, зібралися в дорогу. До таємничого місця було далеченько, тому ми вийшли заздалегідь, нашвидкуруч повечеряли та взяли із собою пляшку води. Нічний ліс зустрів нас дивним шурхотом. Здається, дерева і трави перешіптувалися між собою, пропускаючи нас вперед. Під місячним сяйвом все було зовсім інакше, ніж удень. Ми намагалися не говорити, щоб не порушити навколишню красу. Брат кілька раз зупинявся і фотографував нічний ліс, присвічував собі ліхтариком, щоб позначити це місце на карті.

Нарешті ми вийшли до древнього капища, яке виглядало ще загадковіше, ніж удень. Місячне сяйво освітило галявину, надало навколишнім предметам таємничого і трішки моторошного вигляду. Навіть фігура жінки-воїна виглядала ще величніше, грізним виглядом демонструвала свою велич і нікчемність та дріб’язковість людей. Якщо вдень місцина нагадувала просто кам’яні завали, то тепер, ніби виросла і навівала потойбічний жах. Однак Сашко нічого не боявся, він продовжував фотографувати, і навіть зробив замальовку боввана.

Я з тремтінням у колінах і шаленим стукотом серця оглядалася в зачудуванні навкруги. Хоча Сашко і запевняв, що нічого боятися, та я не могла позбутися присутності потойбічного. Та незабаром цікавість взяла гору, і я почала свою мандрівку, зачудовано роздивляючись навколо. Мені захотілося заглянути в центр кам’яного кола у землі, що швидше нагадувало невелику круглу нішу. Я спитала у брата, чи безпечно мені підійти до центру композиції. Він ствердно кивнув уточнивши, що в древності саме такі ніші, точніше неглибокі колодязі, використовувалися для гадання на майбутнє.

Отримавши його благословення, я підійшла ближче та опустила руку у заглибину, де несподівано наткнулась на якість предмети. Перелякано зойкнувши, витягнула два старовинних браслети-наручні, прикрашені коштовними каменями. Брат був зайнятий замальовками та фотографуванням, навіть витягнув ліхтарик і записничок, щоб порівняти свої записи із зображеннями на камені, і щось захоплено бурмотів.

А я не придумала нічого краще, як приміряти браслети на свої зап’ястки. Уявляла, як підійду до Сашка, і похизуюся неймовірною знахідкою, як подарую йому один браслет, і він ще більше об’єднає нас. Та раптом навколо мене знявся страшний вихор, відгородивши від усього світу. Навіть брат залишився за межею несподіваної стихії. Я дико заверещала, та мій крик потонув у гуркоті грому. Сліпуча блискавка навпіл розітнула небо, розряди блискавок ударяли в землю одна за одною навколо системи каменів. Я вже не бачила брата, відгороджена вихором із листя і гілок. Гроза закінчилась несподівано, як і почалася. Ось уже я стою посеред зовсім дикого лісу, який так не схожий на той ліс, куди ми прийшли. Мені назустріч вийшла прекрасна жінка-мисливиця, одягнута в дивний одяг — на голові у неї красувалася голова ведмедя, тому спочатку я з жахом подумала, що на мене суне ведмідь із людським тілом. Та жінка зняла своєрідний капюшон і привітно посміхнулася:

— Вітаю тебе, Діано. Нарешті я дочекалась своєї наступниці.

— Я не розумію, де я? Що зі мною? І де мій брат? Я сплю?

— Ти не спиш, дитя. Сталося те, що і повинно статися. Я — богиня-мисливиця Дівана, охоронниця лісів, захисниця слабких і нужденних. Моя сила спочивала, схована у браслетах посеред капища. Лише той, кому долею судилося перейняти мою силу, обов’язково б знайшов браслети. Багато людей так само, як і ти, з цікавістю досліджували нішу, та не знаходили нічого. Тепер ти — моя наступниця і отримаєш божественну силу, яку я тобі дарую!

Дівана простягнула руку і вхопила блискавку, яка тріщала і звивалася, ніби жива істота. Потім розмахнулася і відкинула далеко в ліс, де миттю почувся оглушливий тріск, від якого заклало вуха.

Я спіткнулася, і заледве не впала, крик застряг у мене в горлі. Намагалася стягнути прикраси, та мені нічого не вдалося:

— Мені чужого не потрібно. Заберіть ваші прикраси. Я проста школярка! І хочу додому!

М’якою ходою Дівана підійшла ближче, і торкнулася моєї голови, а я від страху заледве не зомліла. На диво, її рука була теплою і лагідною, нібито щойно не вона кидалася блискавицею:

— Дарую тобі силу боротися зі злом, бачити те, що сховано від очей простих смертних. Відтепер лісові створіння тобі служитимуть, скористайся їх силою і вміннями на користь добру. Діано, ти не зможеш відмовитися від сили, так судилося! Будь обережна, якщо ти знайшла браслети, то зло прокинулося, і піднімає лісову нежить, намагаючись винищити людей. Захисти нещасних!

Промінь місяця впав на нас із дивною мисливицею, вона посміхнулася і промовила:

— Під місячним сяйвом передаю тобі свою силу. З кожною повнею ти будеш сильнішати, та остерігайся предковічного зла, котре вже прокинулося в лісових нетрях і прагне кривавої поживи!

Потім Дівана повернулася, і тихо видала незрозумілі звуки. Це не було людськими словами, однак мало якийсь сенс, адже неподалік почувся дивний шурхіт. На її поклик вийшли два величезних білосніжних вовки, і прямісінько з нічного неба прилетів сокіл.

— Передаю тобі, моя наступниця, право володіти вовками Лютом, Завієм і соколом Хватом. Вони будуть служити тобі вірою і правдою.

Вовки плавно підійшли до мене і всілися біля ніг так, ніби були простими домашніми псами, що примостилися біля господаря. Я заледве не втратила свідомість від переляку. От іще мить, і я стану вечерею для цих звірюг. Та тварини не проявляли агресії, їхнє тепле хутро зігрівало мої ноги, які підкошувалися від страху. Впіймавши погляд одного з вовків, я помітила благородство і спокій, що випромінювали ці шляхетні тварини. Намагалася втішити себе: «це просто милі собачки, вони нічого поганого мені не зроблять». Мені навіть хотілося доторкнутися до м’якої шерсті рукою, та я не наважилася випробовувати долю. Досить із мене й того, що вони мене не загризли.