Глава 26

Очі Діани розширилися від здивування, коли вона почала читати щоденник, списаний дрібним почерком. Раптом спогади про юність накрили її з головою, хоча пізніші ще чекали свого часу за сірою непроникною пеленою.

«Ми з братом Сашком були найближчими людьми в усьому світі і розуміли один одного з півслова. Я дуже сумувала за ним, коли він поїхав на навчання, та ще не аби куди, а в університет Шевченка. Вся наша родина дуже пишалася його успіхами, а я чекала його канікул, щоб разом весело проводити час, як у дитинстві. Я не могла навіть уявити, що навчання змінить його, чи він заведе подружку. Ми проживали у просторій і світлій хатині мого дідуся, який досі працював лісником. Батьки працювали на лісопилці, котра забезпечувала роботу багатьом людям з містечка.

Нарешті я дочекалася повернення брата. Моєї радості не було меж, якби ж я тільки знала… що це перетвориться на найчорніший день у моєму житті. Сашко не міг сидіти вдома ані години, ліс манив його, а оскільки я обожнювала свого брата, то залюбки проводила з ним дні у мандрах, вислуховуючи цікаві історії, які, здавалось, у нього ніколи не закінчаться…

І ось настав день, що змінить життя моєї родини, переверне з ніг на голову моє недалеке майбутнє… Ми любили гуляти з ним лісом, чимдалі глибше занурюючись у таку гущавину, де, здавалося, жодного разу не ступала людська нога.  І випадково набрели на капище древньої богині. Вірніше, я спіткнулася, і полетіла в урвище, на диво нічого при цьому не зламавши. Лише пара синців та роздерті до крові коліна, але хто на них звертав увагу? Ми посміялися з мого невдалого падіння, швидко вибралися з урвища з іншої сторони, і як ні в чому не бувало, помандрували далі. Найгірше було попереду.

Через декілька кроків Сашко раптом зупинився і онімів від здивування. Стиснув мою руку, ніби наказав теж зупинитися. Куди це ми потрапили? Перед нашим поглядом відкрилася поросла мохом архітектурна композиція, дуже схожа на древнє капище. Чому я так вирішила? Скульптура з жіночими рисами знаходилася всередині так званого майданчика, тобто була центральною фігурою досконалої конструкції, де кожна деталь, кожен камінь перебував на своєму місці. На фігурах і кам’яних брилах були видряпані незрозумілі мені символи.

Я багато знала про культові та священні місця наших пращурів, адже Сашко з дитинства марив дослідженням культури давніх слов’ян. Здавалося, не було книги на цю тематику, щоб він не прочитав, і потім, із захопленням переповідав мені. Навіть майбутню професію він обрав, не тямлячи себе без археологічних розкопок та цікавих досліджень. Отже, якщо вірити власним очам, а насамперед, неабиякому збудженню Сашка, я зрозуміла, в якому місці ми опинилися.

Звідки в українському лісі така дивна споруда, яка дихала старовиною і таємничістю? Коло, викладене гладенько обтесаними кам’яними брилами, від якого розходилися промінці, теж викладені каменями. По периметру височіли три кам’яні боввани, але тільки один притягував увагу — це була фігура жінки в обладунках воїна. Хто ця богиня, я не знала, навіть не уявляла, що пращури-воїни приносили треби та прохали про допомогу та захист богиню з жіночим обличчям. Проте, вона могла впливати і на інші сфери людської діяльності, тому біля жертовника збиралися пращури із проханнями не лише про удачу в бою.

Правильним рішенням було чимдуж тікати від цього моторошного місця, та я мовби приросла до землі, не в змозі повернутися. Я хотіла про це сказати братові, та не змогла вимовити ані слова, язик нібито приріс до піднебіння. Сашко перебував не в кращому стані, однак швидше за мене переборов шок, і почав із цікавістю роздивлятися навколо, шепочучи якісь слова. Він із захопленням торкався каменів, проводив пальцями по виїмках з вирізаними символами. На мене він не звертав уваги, знахідка повністю оволоділа його розумом. Дивлячись на заклопотаного брата, я також викинула з голови відчуття страху, і почала ходити між брилами, поки не зупинилася перед жіночим обличчям, яке пронизувало мене суворим кам’яним поглядом.

Брат загорівся ідеєю сфотографувати це капище, щоб показати науковому керівнику. Як же він радів, що зможе на канікулах проводити власне дослідження. Він навіть вголос промовив, що нарешті знайшов достойний об’єкт спостереження, що вартий дипломної роботи. Сашко швидко дістав телефон і почав фотографувати об’єкти, прискіпливо заносив у пам’ять телефону навіть найменші символи та малюнки. Здавалося, для нього зараз нічого більше не існувало, лише азарт керував його розумом. Згодом його зацікавленість передалася і мені, і я також почала робити фото цього таємничого місця, навіть зробила декілька селфі на фоні могутньої та суворої фігури древньої богині.

Раптом Сашко згадав, що сьогодні повний місяць, і вкрай необхідно сфотографувати капище саме вночі. Спершу я злякалася, і хотіла його відмовити, та він і слухати нічого не хотів. Ще й переконував, що це неабияка удача знайти не зруйнований поколіннями людей священний осередок сили, який слугував пращурам для спілкування з богами. А в час повного місяця є нагода почерпнути енергію із цього неабиякого місця. «Мабуть, тут знаходиться осердя енергетичної сили, адже капища в будь-яких місцях не будували», – здається, щось подібне він тоді говорив, не зупиняючи зйомки.

Я зрозуміла, що всі мої докази про небезпеку все одно приречені на невдачу, тому напросилася разом з ним. Що він говорив батькам, я не знаю, та вони відпустили мене вночі на капище під його відповідальність».