Глава 22

Діана заледве не проговорилася Глібові про візит Дмитра. Вона чомусь вирішила, що зараз ще зарано відкривати всі карти. Так само, як і поки що не говорила програмісту про Гліба, так і тут, вирішила перестрахуватись. Невідомо ще, кому можна довіряти, а кому – ні. Але все ж таки вирішила зустрітися з Дмитром у його квартирі, щоб дізнатися про себе колишню більше. Він щось про це натякав.

Тим більше, її лякало застереження брата уві сні про місяць-повню. Швидко зайшла в Інтернет, і виявилось, що повний місяць буде за декілька днів. Це з одного боку лякало, а з іншого – збуджувало цікавість.

Зателефонувала Дмитрові, і він з радістю назвав свою адресу. Хлопець щиро зрадів дзвінку, і запевнив, що готовий чекати Діану в гості хоч і зараз. Дівчина запевнила себе, що спішити їй нікуди, і не вагаючись довго, щоб не передумати, викликала таксі, і поїхала у вказаному напрямку. Рано чи пізно це потрібно було зробити. Можливо, в квартирі Діми знайдуться ще якісь речі, що допоможуть повернути пам'ять.

Таксі зупинилося перед типовою багатоповерхівкою, не відмінною від інших. Дівчина рішуче попрямувала до квартири на третьому поверсі і натиснула на виклик. Вона не оглядалася по сторонах і тому не помітила, як зірко дивляться на неї очі, приховані за скельцями темних окулярів:

— От ти і спіймалася, пташко. Куди ж це ти так поспішаєш? — капітан Середа знав свою роботу і дуже хотів отримати жадане підвищення.

Він декілька разів клацнув фотоапаратом, щоб задокументувати цей візит. У яку квартиру пішла підозрювана, він незабаром дізнається. І просунеться далі в розслідуванні. Однак він не поспішав, і вирішив витиснути максимум із цієї справи, вкритої таємницями. Щось тут було нечисто – він це нутром чув. Капітан не квапився готувати рапорт керівництву, адже його поліцейська сутність відчувала щось значно більше, ніж банальну підробку документів. І, схоже, очікування його не обманули. Потяг зрушився з місця. Головне, не сполохати пташку. Він зручно вмостився на сидінні автомобіля, і продовжив спостереження.

***

Дмитро тихо прочинив двері і, виглянувши в коридор, оглянув площадку. Потім ухопив Діану за руку і втягнув всередину. Запитально поглянув на дівчину:

— Не помічала за собою «хвоста»?

— Якого ще хвоста? Ні тобі привіт, ні тобі вітаю! — пирхнула дівчина, озираючись навкруги.

— За тобою можуть стежити. Це найімовірніше. Спроба вбивства може бути тільки першою, тому будь обережна. Обдивляйся, чи ніхто підозрілий за тобою не ходить по п’ятах. І до речі, привіт, сонце! — посмішка осяяла худе обличчя.

— Дім, у тебе параноя. Мабуть я прийшла не за адресою, щоб більше дізнатися про себе колишню і спробувати щось згадати.

— Не гарячкуй, Діанко. У моїй квартирі ти в безпеці. В мене навколо датчики стеження і ніякий ворожий дрон тебе тут не відслідкує. Я ж про це вже потурбувався. А так можеш приходити, коли хочеш. Або навіть залишитися пожити. Он в тій кімнаті якраз твій улюблений диванчик, який, за твоїми словами, навіває тільки солодкі сни. Ти проходь, не соромся, а я тим часом заварю твій улюблений липовий чай із малиновим варенням, який ти так полюбляєш. Розслабся, я точно не божевільний, я твій друг.

Дмитро взяв її холодні долоньки в свої, і їй стало так спокійно, ніби вона знову в дитинстві, вдома. Непрошені сльози наповнили очі, та заструменіли обличчям. Мимоволі відвернулася, щоб хлопець не побачив її стану. Потім вивільнила долоні та пройшла у кімнату. Очі розширилися від здивування. Ця кімната була наповнена різними дрібничками, точно її дрібничками. Якщо спальня у маєтку нареченого дихала холодом і пусткою, то тут вона відчувала свою присутність.

Ось зручний диванчик, вкритий клаптиковим покривалом, яке вона сама змайструвала. Згадала ж! Ось столик із шухлядками. Підійшла ближче, відсунула шухляду, і знайшла товстий зошит у тисненій золотом палітурці. Розкрила і згадала, як сама заповнювала його акуратними круглими літерами. Біля столу примостилося пара крісел із накидками, теж роботи її невтомних рук. Навіть занавіска на вікні була оздоблена шнурами та китицями, які вона сама майструвала. Посміхнулася, втішилась, що хоча б в одному місці може спокійно відпочити і подумати. Тільки-но примостилася в кріслі з щоденником, а це виявився саме він, як у дверях з’явився Дмитро з тацею, на якій красувався пузатий заварник, дві великі чашки, печиво і розетка з малиновим варенням. Хлопець щиро посміхнувся гості:

— Приступимо до чаювання? Ти завжди любила цю кімнату, де ми не раз обдумували план дій.

Обережно примостив пригощання на столі і залив чай по чашках.

— Дім, я потихеньку починаю пригадувати. Адже це все справа моїх рук. Значить ми були ..? — не договорила.

— Ми були і залишаємося друзями, Діанко.

Хлопець підвівся і пішов в іншу кімнату. Незабаром на столику перед ними розташувався ноутбук. Кілька клацань мишкою, і Діма відкрив галерею фотографій. Ось вони разом на вечірці, обіймаються у смішних ковпаках, ось разом схилилися над курсовою, ось роздають листівки на площі. Фото виявилося безліч, тому Діана нарешті посміхнулася і розслабилася. Та хіба такому хлопцю можна не довіряти? Він навіть документи показав їй, і диплом про закінчення університету.

— От і добре, — шумно видихнула, відчуваючи полегшення. Адже відчувала себе сліпим кошеням, яке в пошуках виходу кругом тичеться носиком.

— Що? Невже такий страшко, що відчуваєш полегшення? — нарешті Дмитро весело розсміявся.

— Ой, я не те хотіла сказати, — ковтнула чаю, який зводив із розуму духмяним ароматом.

— Між нами, Діанко, існувало набагато більше, ніж кохання, чи пристрасть. Ми рятували наше місто від зла, — враз посерйознішав хлопець, — Спочатку від зла в людській подобі, а потім щось сталося, що в місті стало з’являтися все більше містичних істот, які служили якомусь Хазяїну. Ну у всякому разі, вони його так називали, коли ми одного з них допитали. Точніше, ти. Він чи воно вирішило, що краще розповісти все, ніж потрапили на обід твоїм вовкам. Ці істоти спочатку поводили себе тихо, наводили ману, але чим далі, тим гірше. Масово почали зникати люди, а натомість стає все більше монстрів. І крім нас з тобою зупинити їх нікому.