Глава 17

Діана, не зустрівши нікого на своєму шляху, стрілою летіла у свою кімнату на третьому поверсі. Лише молода покоївка, що крутилася неподалік кімнати, мовчки подивилася в її сторону. Дівчина голосно повідомила, що йде спати, вечеряти не буде, і їй нічого не потрібно. Не чекаючи якоїсь реакції від покоївки, зачинилася в кімнаті. Браслет слабо відсвічував, легенько стискаючи зап'ясток. Він пульсував якимось дивним теплом, ніби наповнював тіло енергією та додавав спокою.

Лише зараз Діана усвідомила, що дуже втомилася. Але знайшла в собі сили перевірити, чи надійно зачинене вікно, заглянула в шафу, під ліжко. Не знайшовши нічого, трішки розслабилась. Навіть пожартувала з себе: «Даремно хвилюєшся, ніхто з-під ліжка не шпигує за тобою. Це вже параноя. Завтра куплю великий капкан і залишатиму на ніч під дверима. Ото вже лементу буде, коли чергова Лізонька, чи як там її, втрапить у пастку».

Вона не хотіла вмикати світло, тому з усього маху упала на ліжко, навіть не переодягнувшись, уявляла, як за секунду засне міцним сном до ранку. Проте сон не приходив. Завантажена інформацією голова не бажала вимикатись. І не відпускала її. Думки, одна поперед одної, стрімко виникали в голові, почали перетворюватися на тупий біль у скронях. Раптом нічну тишу прорізало моторошне завивання. «Вони прийшли за мною», – серце затріпотіло швидше – «Та чи вони друзі, як уві сні, чи просто дикі звірі, що готові розтерзати мене? Невже це ті самі жахливі істоти, що знищили мою родину, хочуть виманити на подвір’я, щоб закінчити свою страшну справу? Не буду я ж спускатися і перевіряти? Я не наскільки смілива, щоб в черговий раз випробовувати долю».

Кімнату освітлювало світло повного місяця, котрий величезним круглим тарелем повиснув у нічному небі. Діана щільніше закуталася ковдрою, заховала голову під подушку, щоб не чути цього жахливого виття. Та завивання знову повторилося, від чого браслет став нагріватися і все частіше пульсував. У вікно щось почало стукати, ще раз і ще раз. Це не був простий збіг – хтось цілеспрямовано тарабанив у зачинене вікно. Спочатку тихенько, а потім все гучніше лунали гулкі звуки. «Скоро побудять увесь будинок. Хто б це міг дістатися третього поверху? Ну не вовки ж?» – злякано подумала. Тіло пронизала дрож, стрімко пробираючись до кожної клітини.

Дівчина піднялася з ліжка, і стала за пару кроків до вікна. Там хтось був, вона чітко бачила обриси якогось птаха. Так і є, сокіл рвався грудьми у шибку. Дивно, сокіл – денний птах, логічніше було б, якби це була сова. Але вона бачила того самого птаха, що й уві сні. Вона ні секунди в цьому не сумнівалася. Побачивши дівчину, птах широко відкрив очі, ніби дивувався, що вікно зачинене, і він не може потрапити всередину.

Таємничий голос у сні говорив щось про повний місяць. Можливо, краще відчинити вікно і все з’ясувати? Сокіл – це тобі не вовки. Невже це таки справді починає нагадувати параною? Ще наречений знову відправить її в ту закриту клініку, де її удруге почнуть лікувати, запевняючи, що все що вона бачила – плід хворої уяви, а не жахлива реальність.

Рішуче підійшла до вікна, і відчинила віконниці різким рухом. Свіже нічне повітря скуйовдило волосся, а птах залетів у кімнату. Сокіл виглядав якось дивно, його тулуб закінчувався ще однією парою лап, тільки не пташиних, а звірячих, із м’якими подушечками, як у кицьки, та довгим плямистим хвостом. Розумний птах, беззвучно покружлявши над головою, умостився на бильці ліжка, дивлячись незмигно жовтими круглими очима. Діана тихенько підійшла до сокола, та птах навіть не здригнувся. У його погляді та рухах відчувалася велич та гордість. Не контролюючи себе, дівчина простягнула руку і торкнулася строкатого пір’ячка, а потім погладила спинку та хвіст. Птах намагався легенько ущипнути за руку, мовби дорікаючи їй за свою поведінку.

Врешті-решт Діана заспокоїлась, обернулася, і знову підійшла до вікна, щоб визирнути, що коїться надворі. Та заледве встигла відсахнутися в бік — адже несподівано знизу прилетів гак і вчепився за край підвіконня. «Такі гаки використовували, коли брали штурмом якусь фортецю», – встигла подумати, – «Отже, це злочинець, що прийшов її добити». Діана з жахом верескнула, та швидко прикрила рота рукою.

Вона озирнулася навколо в пошуках зброї, якою б можна відбиватись, і не придумала нічого кращого, ніж використати стілець. Міцно ухопившись за ніжку стільця, вона трішки відсунула руку назад, щоб ударити нападника, ніби довбнею. Подивилась на сокола, однак той сидів спокійно, дивуючись її поведінці. Його погляд говорив, що так повинно бути, і не варто лякатися. Невже нападник знайшов її, добрався і сюди, хоча внизу на неї чекали вовки, завиваючи на повний місяць?

Раптом вона почула якесь надсадне кректання, сопіння, шкряботіння, гак то натягувався, то совався із сторони в сторону, ніби той, хто по ньому піднімався, розгойдався та гупався об стіну. «Що це в дідька за істота? Якого ще монстра несе сюди лиха година?». Та коли дівчина почула голосне гупання і добірну лайку, то зрозуміла, що це людина. «Якийсь недолугий убивця. Він що, хотів застати мене зненацька? І куди тільки дивиться охорона?».

Та через секунду у вікні показалася голова зі скуйовдженим русявим чубчиком, а потім і сам загарбник чужого простору. Молодий чоловік худорлявої статури, в перехняблених окулярах, що сповзли на ніс із спітнілого обличчя, із торбинкою через плече. Нетвердою ходою, віддихуючись, ледве доплентав до її ліжка, потираючи поранені руки. Не промовивши жодного слова, незнайомець із голосним стогоном упав і не ворушився. «Він що – помер?», – перше, що стало на думку дівчині,  – «І навіщо ото було себе мучити, щоб отак безглуздо сконати?»

Помітно було, що лазіння по стінах не було сильною стороною хлопця. На підйом він витратив дуже багато сил, і тепер просто віддихувався, надсадно хапаючи повітря. Та й на грабіжника чи маніяка він ніяк не був схожий. Дівчина трішки опустила свою імпровізовану зброю, і в усі очі витріщилась на нічного візитера.