Глава 15

Діана утомлено упала на ліжко та скинула перед собою всі отримані від Антона папери. Голова розколювалася від надлишку інформації, тому спочатку варто заспокоїтися, і спробувати направити думки в потрібне русло, а вже потім придумати, як діяти далі. Ще прийде час з усім розібратися та набратися мужності детально прочитати усі папери. Навіть поверхневий огляд шокував її. У цьому безладі допоміг би розібратись тільки капітан Середа, але ж він заледве не спровадив її на той світ, став причиною зупинки серця.

Занадто гарячим виявився поліціянт, для нього головне – розкрити злочин, і не важливо, якою ціною. Ліс рубають – стружки летять. Зараз, мабуть, не варто вручати свою долю людині з подібними життєвими принципами. Не буде він панькатися, відразу лізтиме напролом. Та й невідомо, як він використає отриману інформацію. Можливо, половина паперів не підлягають розголошенню, і отримані не зовсім законним шляхом. Хоча на багатьох довідках і були печатки, та хто знає, які організації чи установи їх видавали.

Отже, про допомогу капітана слід забути, а то ще знову запроторить її в лікарню, тільки іншого профілю. До речі, про лікарню… І як вона відразу не подумала? Рішення дозріло миттєво – слід подзвонити лікарю. Гліб Сергійович ніколи її не зрадить, ці бездонні сині очі не здатні на жорстокі вчинки. Вона рішуче схопила телефон, і набрала номер, адже попередньо взяла координати лікаря.

— Так, я вас слухаю, – почувся знайомий, надзвичайно турботливий голос. Цей голос теплом розтікся тілом, відразу заспокоїв дівчину. Вона подумки похвалила себе за те, що зателефонувала йому. Проте чи варто отак відразу показувати йому всі довідки та листи? Як він на це відреагує? Та, якщо не він, то хто ж може їй допомогти? Тож варто ризикнути, а там будь що буде. Їй уже втрачати нічого.

— Глібе Сергійовичу, вибачте за пізній дзвінок. Це я, Аліна, тобто Діана Мірошниченко. Пам’ятаєте, ви двічі врятували мені життя?

— Добрий вечір, Діано. Чому ж не пам’ятаю, я про вас ніколи не забував. А дзвінка вашого не очікував. Думав, ви хочете більше часу проводити з нареченим? – теплі слова зігрівали душу.

Зараз це була єдина людина, якій вона могла цілковито довіряти. Слід попрохати його про зустріч, однак ще й треба тихенько винести документи з будинку. Хто знає, яка тут охорона? Взяти, наприклад, тендітну білявочку покоївку. Спершу подивишся – мила лялечка в біленькому фартушку. А погляд колючий, чіпкий. Перекусить, і не подавиться. Можливо, в охоронників наказ обшукувати всіх, навіть наречену боса. Занадто вишколений персонал, ніби кожен працівник пройшов якусь бойову підготовку. Так і зирять спідлоба, дихають холодом, хоча й приязно усміхаються. Здається, варто Антону лише клацнути пальцями, і від Діани не залишиться мокрого місця. Чи буде Горін проти, якщо вона попрохає відпустити її погуляти? Обіцяв, що може виходити куди забажає, та чи не розійдуться його слова з ділом?

Глибоко вдихнувши, все ж таки наважилась:

— Лікарю, кхм. Глібе, можна з вами зустрітись десь, не в лікарні? Мені більше ні до кого звернутися. Нічого не запитуйте, та мені це дуже потрібно. Якщо це можливо, то сьогодні.

— Так, звичайно. Я вже майже звільнився, тому маю вдосталь вільного часу. Щоправда, не вечеряв, але ж можна об’єднати дві справи? Кав’ярня влаштує?

— Я відразу під’їду. Призначайте час та кидайте адресу закладу.

***

Діана повідомила нареченому Антону, що їй необхідно вийти ввечері в місто, розвіятися та просто погуляти. І чи він не проти, якщо вона затримається та повернеться пізно? Чоловік не протестував, навіть не поцікавився, куди і чому їй так знадобилось терміново їхати увечері. Просто порадив, щоб взяла його автомобіль, і наказав водієві, щоб її супроводжував. Також спокійним голосом попередив, щоб зрідка телефонувала і більше не пропадала. При цьому мило посміхався, ніби нічого й не сталося. Ніхто, як виявилося, не вважав її тут бранкою. «От і добре», – полегшено видихнула, – «Хоч із цим проблем не буде».

Автівка під'їхала до затишної кав’ярні, адресу якої скинув Гліб. У цьому районі було чимало різних магазинчиків та кафе, та дівчина не хотіла, щоб хтось бачив її разом з лікарем. Діана відпустила водія та запевнила його, що назад повернеться на таксі. Той хоч і протестував спочатку, та дівчина набрала номер Антона, і вмовила його забрати охорону. Як тільки водій поїхав, Діана, постійно озираючись, перебігла дорогу, і швидкою ходою пішла до потрібної кав’ярні, де за одним із столиків уже чекав привабливий лікар. Він рвучко піднявся їй назустріч, їхні очі зустрілися, але вона майже відразу відвела знічений погляд.

— Діано, надзвичайно радий вас бачити. Що у вас трапилось? Хоча ви тепер не моя пацієнтка, то може перейдемо на «ти»?

Дівчина подивилася йому в очі і ледь помітно кивнула. Присутність лікаря зігрівала її серце, допомагала розслабитися. Як же важко нічого не пам’ятати про себе і картати себе непевними здогадками.

— Так, Глібе, згодна, – намагалася щиро посміхнутися, але посмішка вийшла якоюсь кривою.

Вона коротко розповіла, що дізналася від нареченого, звісно, не вдаючись до подробить, що призвели до цього, і виклала на стіл документи та інші папери. Видихнувши, рвучко зверху поклала конверт із фотографіями кількарічної давнини. Раз вирішила довіритися лікарю, то не треба хитрувати і щось приховувати. Довіра має бути обопільною.

Гліб насупившись, роздивлявся фото і документи. Його обличчя було зосередженим і серйозним, тому Діана навіть не наважувалась обізватися до нього, лише тихенько сиділа і з нетерпінням закусила губу. Чим більше він вивчав документи, тим більше хмурився, і ще сильніше переймався долею цієї нещасної дівчини, з глибоким зітханням похитував головою.

«Скільки ж вона вистраждала? У Діани занадто жахливе минуле, щоб його згадувати. Тому вона й звернулася до мене, адже залишилася круглою сиротою. Напевно, тому й пам’ять від сильного чергового потрясіння знову дала збій. Слід якось допомогти їй, щоб вона змогла повернутися до звичного життя, інакше вона зійде з розуму від переживань».