Глава 14

Діана тремтячими руками взяла папку, і тихо присіла на край найближчого крісла. Горін став за крок від неї, склав руки на грудях, і втупився на неї немигаючим поглядом. Він мав переможний, і дещо зверхній вигляд – отже, тут знаходяться папери, що можуть виставити її з негідного боку. Можливо, якийсь компромат на неї, чи на її близьких? Невже він збирав на неї досьє, щоб шантажувати чи змусити зробити щось протизаконне? Дівчина декілька секунд вагалася, та врешті-решт набралася рішучості і почала перебирати папери. Вона була готова до будь-яких новин, лише б привідкрити завісу минулого. У папці зберігалися різноманітні газетні вирізки, фотографії та копії офіційних документів, завірених багатьма печатками.

Антон витягнув велику газетну вирізку, з великою та жахливою світлиною, та вирішив озвучити:

— Страшні події сколихнули маленьке містечко на схід від столиці. До недавнього часу мало хто знав назву цього острівця життя, де, як і в тисячі подібних місць, лилось струмком мирне та спокійне життя. Містечко досі не бачило страшніших злочинів, ніж крадіжки чи хуліганство на побутовому ґрунті. Але після жахливих подій, що сталися в одному з будинків на околиці лісу, містечко привернуло увагу журналістів та поліції. Родина лісника була жорстоко вбита. Сам лісник, його син, невістка і онук. Незрозуміло, хто вчинив цю криваву розправу і з якою метою. Сім’я була цілком звичайною, у протиправних діях не помічена, тому версія кримінальних розбірок поліцією відкинута відразу. Кому вони заважали – незрозуміло. Головне – від їх тіл залишилося тільки криваве шмаття. Згідно даних анонімних джерел, що були присутні в будинку після злочину, страшні рани міг залишити величезний хижак. Однак, великі хижі тварини у цьому лісі не водяться. Монстр чомусь не зачепив онуку лісника, яка теж була присутня. Перелякане сімнадцятилітнє дівча закрив собою старший брат, розстрілявши в нападника весь запас набоїв, однак це його не врятувало. Деталі злочину досі не відомі, поліція так і не знайшла злочинців.

— Це я? – прошепотіла одними губами дівчина, роздивляючись фото. Вона не могла повірити, що її родина загинула, та ще й він таких нелюдських ран, – Мої рідні? Я... я... не можу це бачити.

Діана відклала папку, обхопила голову руками і завила, забилася в істериці. Ну чому життя таке несправедливе до неї? У кабінет заглянула прислуга, почувши її голосний плач, але Горін відіслав її одним лінивим помахом руки.

Вдосталь наплакавшись, витерла сльози долонями, і хрипким голосом прошепотіла, — Розказуй все, я готова дізнатися все до кінця. Прокашлявшись, Антон почав розповідь:

— На диво, я був раніше знайомий із твоєю сім’єю. Налагоджував бізнес в цьому містечку, займався побудовою деревообробного комбінату, який би дав роботу багатьом місцевим жителям. Це була цілком легальна забудова, моя компанія виграла відкриті торги, тому не подумай, що там замішаний кримінал. Дуже добре познайомився з твоїм дідом – золота була людина. Ми з ним навіть потоваришували. Принаймні, відчували симпатію один до одного. А коли сталася трагедія, я саме випадково був по справах у тих краях.

Із поваги до твоєї родини, я домовився, щоб після трагедії тебе оформили у спеціальний санаторій, де ти перебувала під цілодобовим наглядом медперсоналу. Адже після побаченого ти була сама не своя, замкнулася в собі, і ні на що не реагувала. Оскільки в тебе не залишилося рідні, щоб направити на лікування, я вирішив допомогти.

Справа в тому, що в тебе це не перший випадок амнезії. Ти нічого не пам’ятала ще тоді, хоча була свідком розправи над рідними. Твоя психіка, якщо можна так сказати, поставила міцну заслінку на трагічні спогади. Ти весь час запитувала про батьків, брата та дідуся. З тобою тривалий час працювали кращі психологи і реабілітологи, послуги яких я оплачував, поки ти трохи не відновилася, і не прийшла до тями. Я часто відвідував тебе в санаторії, і між нами зав’язалася приязнь, яка переросла у щось більше.

Через два роки я оплатив тобі навчання і квартиру, однак ти все частіше проводила час зі мною у цьому маєтку. Ще через п’ять років ти згодилась на мою пропозицію одружитися. У нас усе було добре, ти навіть вирішила до весілля переїхати до мене, хоча в тебе тут була своя кімната. Однак уже у маєтку ночами ти кудись почала пропадати, а вранці говорила, що нічого не пам’ятаєш. Два тижні тому ти пішла, і не повернулась. Ось і все. Ніяких таємниць окрім твоєї вибіркової амнезії.

Дівчина підняла на нього налиті кров’ю очі. Раптом вона згадала ту страшну трагедію, яка сталася кілька років тому. Проте пам’ять ніби складалася з уламків, з яких вона ніяк не могла скласти цілу картину. Терміново потрібно було повернутися у свою кімнату, і все обдумати наодинці.

— Розумію, Антоне. Ти вважаєш мене душевнохворою, тому нікуди не відпускаєш. Ти тримаєш мене на короткому повідку.

Чоловік хмикнув, і підійшов до неї, намагаючись обійняти за плечі, які здригалися в німому плачі.

— У мене є висновки лікарів. Твоє психічне здоров’я в нормі, в цьому плані з тобою все гаразд. Можливо, хвилювання перед весіллям змусило тебе тікати світ за очі. Я тобі довіряю, і щиро хочу допомогти, тому якщо ти так хочеш можеш відвідати свого лікаря Гліба Сергійовича, подруг, знайомих, не буду заперечувати. Ді, ти ніяка не бранка у моєму будинку, який незабаром стане і твоїм. Роби, як знаєш, але пам’ятай, що в цьому маєтку ти в безпеці, і тут тобі раді.

— Правда? – медові очі зблиснули надією. – Чим я займалася до втечі, крім навчання? Невже постійно сиділа вдома, і в’язала тобі шкарпетки?

— Ти отримала професію ландшафтного дизайнера, і активно цим займалася ще до захисту диплому. Навіть останнім часом орендувала невеличкий квітковий магазинчик, мріяла самотужки назбирати грошей і відкрити дизайнерське бюро. Наскільки знаю – ти абсолютно самодостатня людина і можеш сама себе забезпечити. Хоча я не проти взяти на себе твої витрати і виконувати всі примхи.

— Антоне, у себе в кімнаті я не знайшла нічого з колишнього життя. Де все? Де мої речі? Повинні ж бути фото, документи, хоч якісь папери?