Глава 13

Увечері всі домашні зібралися за спільною вечерею. Чинно тримали столові прибори, і вели неспішну розмову. Схоже, в цьому будинку дотримувалися правил, і обов’язкова вечеря в родинному колі була непорушним атрибутом сім’ї. Які б події не відбувалися, але знехтувати сумісною вечерею Горіни не могли. От і сьогодні родина зібралася в чітко зазначений час, навіть Антон залишив усі справи, і вчасно прибув додому та зайняв своє місце у великій світлій їдальні, де прислуга вже накривала на стіл. Позаду кожного з членів родини знаходився вишколений персонал, що без нагадувань наповнював спорожнілі келихи чи виконував інші побажання.

Деякий час за столом панувала тиша, ніхто навіть не згадував про витівку Діани з її втечею. Дівчина сиділа тихенько, скромно опустивши очі, навіть не усвідомлювала, яку страву їсть та яка вона на смак. Навіть смак вина ковзнув мимо неї, хоча дівчина випила ледь не половину келиха, намагаючись перебороти мандраж.

— Кохана, — звернувся чоловік, запиваючи ковтком вина біфштекс із кров’ю, — Чи зручно ти облаштувалася? На завтрашній день я домовився про консультацію у одного знайомого професора. Він вважається світилом медицини, і до нього записуються в чергу за місяць. Та оскільки ти моя наречена, то він згодився прийняти тебе якраз після обіду. Досить тобі, ніби жебрачці, оббивати пороги звичайної лікарні для простолюдинів.

— Мене все влаштовує, дякую за турботу. А відносно завтра… Антоне, я хочу просити про консультацію у мого лікуючого лікаря Гліба Сергійовича. Того, що зробив мені операцію. Він двічі врятував мені життя, то може б варто довірити йому далі продовжувати моє лікування? Вважаю, він добре знає свою роботу, тож навіщо щось міняти? Я вже можу ходити після страшних травм і переломів. Він – чудовий лікар, і іншого мені не треба. Зайве так турбуватися, і влаштовувати консиліум заради однієї майже здорової пацієнтки.

За столом запанувала тиша, яку порушував тільки стукіт прибрів. Помітно було, що в цій аристократичній родині не звикли обговорювати рішення голови сім’ї. А враховуючи довгий монолог непокори, що прозвучав з вуст дівчини, то це розцінювалось, як нечуване нахабство. Віолетта судомно закашлялась, і вибачившись, відправилась відпочивати у свою кімнату.

— Люба Діано, — вирішив прояснити ситуацію Горін, потираючи однією рукою іншу, яку прикрашав важкий перстень із темним каменем, – Будемо зважати на твою тяжку амнезію. Ти сама згодилась вийти за мене і переїхати в цей маєток. Тебе ніхто не силував, і це було твоє добровільне рішення. Кохана, ти сама довірилася мені, і сказала, що готова підкорятися всім правилам у цьому домі, адже я твій майбутній чоловік, і знаю, як для тебе буде найкраще. Я дуже турбуюся про твоє здоров’я, а лікарі отримають за виїзд подвійну оплату.

Дівчина різко підірвалася з-за столу, волосся розметалося чорним віялом за спиною. Чомусь зараз вона відчувала незрозумілу агресію до цього мужнього чоловіка, який посмів розпоряджатися її життям. Вона не могла поводитися з ним лагідно, як з нареченим, хотілося прямо зараз пожбурити столовими приборами в його нахабне обличчя:

— Антоне, за кого ти мене маєш? Мабуть, перед тим, як втікати, я таки втратила розум! Такого не може бути! Якого дідька я втекла, та ще й з фальшивим паспортом? На мене тиснуть ці кам’яні стіни, не дають вільно дихати. Чому в моїй кімнаті жодної моєї фотографії, жодного знімку разом, якщо ти говориш, що весілля планувалось за взаємною згодою? Я самостійно побажала переїхати на околицю у цей кам’яний замок, де під вікнами бродять голодні вовки?

Чоловік продовжував спокійно сидіти, хоча і не очікував подібної реакції, лише припідняв здивовано праву брову:

— Вовки, кажеш? Краще подякуй, що не вчинив скандал, і не розірвав заручини після твоєї ганебної втечі. Знаєш, чого мені коштувало зам’яти твій вибрик? Ти вчинила, ніби якась підзаборна знайда, виставивши мене в найгіршому світлі перед друзями родини та оточуючими. Де ж це бачено? Від Горіна втекла наречена із фальшивими документами!

— Розказуй мені все! Інакше … — дівчина захлиналася від емоційної перенапруги, руки дрібно дрижали, стискаючи серветку.

— Любонько, що інакше? Хочеться правди? Тоді прошу до мене в кабінет, якщо в тебе пропав апетит. Можливо, пам’ять до тебе повернеться, і ти знову станеш поступливою? І, врешті-решт, подякуєш, перш ніж кидатися з образами?

Горін піднявся зі стільця і пропустив її вперед до сходів, що вели на другий поверх. Килимовою доріжкою, що скрадала кроки, вони неспішно попрямували та незабаром зупинилися перед лакованими дверима кабінету. Відчинивши двері, Антон широким жестом запросив її всередину. Діана обережно переступила поріг, очікуючи чого завгодно — що зі стіни вискочить вбивця, чи нападуть дикі звірі, але кабінет виявився абсолютно звичайним.

Дівчина зупинилася на порозі, не наважуючись пройти в розкішну кімнату, витриману в гранатово-коричневих тонах, з масивними кріслами, оббитими темно-червоною шкірою та важкими дерев’яними меблями із цільного масиву дорогих порід. Зі стелі звисала величезна кришталева люстра, що освітлювала кімнату десятками лампочок. Високий камін з натурального темного каменю зверху прикрашений золотими статуетками доповнював велич та заможність помешкання. Жодного комп’ютера, телефону чи іншої сучасної оргтехніки Діана не помітила. Та найбільше дівчину вразило високе аскетичне крісло, без жодного натяку на зручність, вирізьблене з темного дерева, майже почорніле від часу та відполіроване до блиску.

Здавалося, обстановка кабінету ніколи не змінювалась, він застиг у часі, і дівчина перенеслася на декілька століть назад. Від кабінету віяло якоюсь загадковою силою та величчю, що накопичувалась упродовж багатьох поколінь. Дівчина уявляла, як в цьому кабінеті вирішувалась доля багатьох людей, чи навіть цілих селищ та містечок, а в величному кріслі неодмінно височів володар цих земель, котрий одним словом чи розчерком пера міг милувати або карати.