Глава 9

Аліна перебувала під дією заспокійливого. Медсестри, що періодично заходили в палату, чули лише спокійне, глибоке дихання пацієнтки, і з полегшенням поверталися на пост. Та й апарати не фіксували ніяких відхилень. Дівчині марилися веселкові сни, які різко переривалися темрявою і болем. І не зрозуміло було, чи це просто сон, чи поступово повертаються спогади, частково, по краплі, виринаючи у снах дозованими порціями, щоб не перевантажити зранені душу та тіло. Раптом вона побачила себе в якомусь несучасному дивному одязі, і не схожою на себе. Невже це вона?

Певно, потрапила на якусь костюмовану вечірку. Вона була одягнута у полотняну сорочку з вишивкою зі складним орнаментом, ошатну шубку до пояса з опушкою та шкіряні чорні штани. Пройшлася пальцями по широкому, багато розшитому поясові з китицями. Торкнулася чола, верхню частину якого закривав капюшон, що дуже нагадував голову ведмедя. На руках красувалися широкі браслети, котрі слабо світилися в пітьмі. На диво, вона прекрасно бачила вночі, хоча і була без приладу нічного бачення. Ніжки обтягнули м'які шкіряні чобітки, які нечутно ступали по землі. Кожен крок не залишав жодного шурхоту, так, ніби вона пливла над землею, не торкаючись поверхні. Сягнувши рукою назад, намацала рукою якийсь предмет, що звисав на плечі. Це виявився лук, до якого додавався сагайдак зі стрілами. Чомусь її не здивувала така атрибутика. Напевно, це якийсь дивний сон, у якому вона перетворилась на слов’янську діву мисливицю. Однак вирішила не думати над реальністю сну, а подивитись, що буде далі.

Легені вдихнули запах вогкого лісу, серце пришвидшено забилося, руки і ноги налилися силою. Вона різко підстрибнула на місці і побігла, продираючись через хащі. Дівчина ніби знала, де протікає струмок, щоб його перестрибнути. Ноги пружинили на мохових купинах, голова і руки оминали колючі гілки. Загострився слух, нюх та зір. Вона відчувала ледь відчутні запахи лісу, бачила ледь помітні порухи листя вдалині та чула тихий хрускіт гілки, так, ніби та зламалася поряд. Раптом побачила себе згори, відчула сильні крила, як розсікали повітря. Інстинктивно витягнула вперед і вбік праву руку, куди приземлився справжній сокіл із пістрявим оперенням, що літав над лісом, та чекав знаку, щоб опуститися. Схоже, що птах звик отак приземлятися. Розумні жовті очі поглянули на неї, лапи переминалися, чекаючи подальших наказів. Сокіл був її очима, згори патрулюючи територію. Це вона чітко зрозуміла.

— Діано! Діваанноо! – крик нізвідки і з усіх сторін. Самі дерева шепотіли листям, ніби щось підказували, чи прохали про допомогу. В цьому шелесті відчувалося скільки полегшених сподівань так, мовби ліс зітхнув з полегшенням, відчувши її появу, — Дівано, допоможи!

Вона різко підкинула сокола, випускаючи в повітря, переключаючи погляд на нього. Величезний кривавий місяць сходив над лісом, освітлюючи все навколо мертвенним сяйвом. Тріск гілок, шарудіння звірят, все, як і в пересічному нічному лісі. Здавалося, звичайне життя лісових хащів після заходу сонця. Але чому ж тоді повітря наче погустішало, відчувається запах страху, змішаного з безнадією? Хто кличе її про допомогу? І раптом – нестерпне виття дикого звіра, що задрав пащу догори та завиває на місяць. Виття було настільки моторошним, і водночас прекрасним, що пройшлося мурашками по шкірі. Невже лісові тварини можуть видавати такі звуки?

Дівчина підняла голову, принюхуючись до вітру. Так і є, вони знайшли її, поклик крові не дрімає. Вірні піддані стрімко біжать до неї назустріч, під їхніми гнучкими і важкими тілами прогинається лісова підстилка.

— Люте, Завію! До мене, друзі.

Величезні вовки з білосніжним хутром підбігли до неї, заглядаючи в очі. Так, вони примчали до неї, і готові виконувати будь-які забаганки та захищати її. Вони вляглися біля її ніг, даючи себе пестити. Нікому тварини не дозволяли ось так просто тріпати себе за загривок, але ж це була їхня господарка. Грізні звірі нарешті возз’єдналися з нею і з нетерпінням чекали вказівок.

— Діваннооо! Допоможи!

Різко зірвалася на ноги. Радість від зустрічі буде виявляти пізніше, зараз прийшов її час рятувати живу природу від злочинців. Адже не просто так вона опинилася тут, не для розваги одна рука стиснула лук, а інша — міцно натягнула тятиву, готова в будь-яку мить націлитися на ворога та розтиснути пальці.

Вовки побігли перед нею, прокладаючи дорогу, перетворившись на її очі і нюх. Вони добре знали, куди потрібно бігти, тому дівчина мчала за двома білосніжними тінями, щоб не випустити їх з виду. Та вже й не потрібно було пильнувати за помічниками – стогін та крики лунали все чіткіше та ближче. Вона пригиналась від зустрічних гілок, бігла, намагаючись дивитися очима вовків і сокола, переймаючи всі звички дикого звіра. І так нарешті вона добігла до тих, хто волав на допомогу. На цій ділянці стогін лунав найгучніше, перетворився у химерний, повний відчаю, багатоголосий хор.

Дерева рипіли і стогнали під міцними та безжалісними зубами бензопил, що вгризалися в живі дерева, розкидаючи на всі боки гарячу стружку. Раз-по-раз чергове дерево припиняло страшне волання, і з тріском падало, закінчуючи життя в страшних муках. І вже ніколи міцний дуб не вкриється листям, ніколи не осяють його крону жолуді, ніколи жодна тваринка чи пташка не заховається під ним від палючого сонця чи грозового дощу. А навколо лунають лише схвальні вигуки та сміх катів, їх безглузде змагання – хто перший звалить дерево, хто покаже найбільше завзяття у прибутковій справі зі знищення лісу. Тому не просто так дівчина мчала сюди – її завданням було захистити природу, перешкодити нищівному руйнуванню лісу.

Недаремно в цьому місці декілька років тому, неподалік від лісу, на зарослій бур’янами галявині почалося масштабне будівництво лісопилки, яка, ніби гриби після дощу, швидко піднялася над лісом міцними будівлями, різноманітними навантажувальними механізмами, а вся територія від людських очей заховалася височенним парканом із цілодобовою охороною.