Глава 7

Аліна з байдужістю роздивлялась візерунки на шпалерах. Поняття часу для неї розтяглось у вічність, тому красуня не була впевнена, що перший знайомий у її новому житті, який врятував і допоміг, ще колись з'явиться. «Та він повинен з’явитися, він же лікар» – гарячково шепотіли пошерхлі вуста. «Він не може мене покинути, він же ж такий дбайливий». Очікування перетворилося на майже відчутний на дотик біль, який приносив не менш болючіші відчуття, ніж отримані рани. Нарешті, двері ледь чутно відчинились, але напружені нерви голосно передали цей звук у свідомість. Серце брюнетки затріпотіло.

«Невже це він?» – сяйнула радісна думка. Проте дівчина не хотіла повертати обличчя до дверей, щоб випадково не розвіяти ілюзію. Невже це морок? Чи реальність? Брюнетка потребувала допомоги, хоч мінімальної підтримки на той період, коли її фізичний і психічний стан нормалізуються. Та чи станеться це колись? В цьому не була впевнена, тому думала, що його тихі кроки – це плід її пошматованої від багатьох негараздів уяви.

— Аліно, як ви себе почуваєте? Сподіваюсь, вам краще, – почувши ці слова, дівчина не витримала, і різко повернула голову. Поле зору покрили фіолетові кола. Але її погляд уперто зіткнувся із синіми очима Гліба.

— Мені вже набагато краще, – голос звучав занадто нервово і хрипко. Вона намагалася показати себе більш бадьорішою, ніж почувалася насправді.

Чоловік присів на стілець біля ліжка.

— Води? – на його губах всупереч волі розцвіла посмішка. Щоки брюнетки запалали яскраво-червоним рум'янцем.

«І чому я так поводжуся? Слід бути обережнішою і не виказувати свою симпатію. Я ж нічого не пам’ятаю з колишнього життя, тому слід тримати себе в руках», — Аліна спробувала нашвидкуруч розібратись із своїми відчуттями. Проте тепло, яке пробігло тілом, коли лікар доторкнувся рукою до її плеча, та і рум'янець не хотіли піддаватись логіці. А думки не бажали зосереджуватись на чомусь важливому, коли він так посміхався...

«Аліно! Тільки не потони в його променях доброти! Не повтори шлях своїх попередниць!» — намагалась напоумити себе красуня.

— Цього разу я сама впораюсь, — сухі, щемливі слова... За ними таївся такий розпач душі... Дівчина взяла із тумбочки склянку, і почала повільно пити маленькими ковтками.

— У мене до вас є серйозна розмова, – рішуче промовила Аліна.

— Про що саме? – поцікавився головний лікар, – Про вашу хворобу? – уточнив він.

— Ні, це набагато важливіше за моє здоров'я, – гаряче прошепотіла вона, привстаючи на ліктях.

— Не варто підніматися, намагайтесь лежати і не рухатись. На мою думку, здоров'я – найважливіше, – заперечив Гліб, – хай би воно було, а все інше – другорядне.

«Знала з ким говорити про таке: він же ж лікар. Може не зрозуміти», – подумала Аліна та невимушено посміхнулась.

— Зараз мені необхідна допомога, – рішуче заявила, – Допоможіть мені розібратися з минулим, мені ні до кого звернутися.

— Ви прохаєте допомоги в мене? – здивувався Гліб.

— Так, – погодилась пацієнтка, – Ви – єдина людина, яку я пам’ятаю і якій довіряю.

— Чому саме я? – запитав лікар, – Невже не знайшлось кращої кандидатури?

— Її просто не може існувати! – Аліна не очікувала від себе настільки емоційного крику, – Я знаю тільки вас. Вірніше, я пам’ятаю тільки вас. Я прошу, щоб ви допомогли мені розібратися із моїм життям. Дізнатися, хто я, повернути спогади, повернути минуле. Я ніби знову з'явилась на світ. Нічого особливого не знаю і не розумію, нікому не потрібна, але підсвідомість говорить, що розгадка десь близько. Потрібний лише маленький поштовх. А я нічого не можу згадати... Мене ніхто не шукає, не провідує… Допоможіть мені, благаю, — відверто почала говорити дівчина, але її монолог перервав різкий дзвінок телефону Гліба.

— Глібе Сергійовичу, вас просить негайно підійти капітан Денис Середа.

***

Денис нервово походжав коридором лікарні, зі злобою перетравлюючи останні слова лікаря, та незабаром думки про потерпілу знову його заполонили.

«Нічого, цього разу вони так просто від мене відкараскаються. Істерик від молодої панянки я терпіти не збираюсь. Вона сьогодні відповість на всі запитання, згадає все, і ніхто нам не завадить. Нехай дівочі сльози дістануться цьому зализаному красунчику, він до них вже давно звик», – промайнуло в голові Дениса. Іноді він починав думати, що лікар і потерпіла діють заодно, лише б збити з пантелику правоохоронні органи.

— Ви не хочете чаю? – запитала секретарка, відірвавши оперативника від роздумів. Вона трішки побоювалася цього чоловіка, який міряв гучними кроками коридор лікарні, і починав діяти їй на нерви.

— Ні, не треба. Потрібно ще трохи відкоригувати деякі питання, – шатен сів на стілець у приймальні. Із виглядом «до весни не турбувати» дістав записну книжку і олівець.

— Як хочете. Моя справа запропонувати, а ваша – відмовитись, – знизала плечима  дівчина і повернулась до своїх справ. Однак, нічого не могла робити, лише потай спостерігала за поліціянтом з-під довгих вій.

Декілька хвилин капітан задумливо щось писав, закреслював, потім піднявся, і почав нервово міряти кроками коридор. Зупинив його лише дзвінок телефону. Денис підняв слухавку, декілька секунд слухав без емоцій, раптом повеселів, поспіхом закінчив розмову, і радісно підійняв руки, ніби здобув перемогу у важкій битві.

«Нарешті хоч якась зачіпка. Тепер впертий лікар не зможе мене ігнорувати», – подумав оперативник та стрімко попрямував до приймальні.

Тільки-но він помітив головного лікаря, який швидко підіймався сходами, з посмішкою переможця промовив:

— Я повинен негайно поспілкуватися з Аліною Поліщук. За щойно отриманими результатами експертизи її документи підроблені!