Глава 6

Останній тиждень виявився занадто спекотним для капітана поліції Дениса Середи. Надзвичайна ситуація із нападом на дівчину, що відбулася в одному з провулків, поставила на вуха весь поліційний відділ, та і громадськість смакувала події і потребувала покарання винних. Кожна газета, кожне інтернет-видання, соціальні мережі – ніхто не оминув увагою цю резонансну подію для їхнього міста. Повідомлення були різного змісту, однак, майже всі закінчувалися одним і тим же – бездарною роботою поліції, яка тільки й уміє, що «кришувати» бабусь на ринку. Тому вся поліція міста була переведена на посилений варіант, і керівництво вимагало від підлеглих негайного розкриття злочину. Дениса призначили керівником слідчо-оперативної групи, що вимагало від оперативника повної віддачі та чіткої координації дій новоствореної команди.

Намагання розкрити злочин за «гарячими слідами» не дали бажаного результату. Весь особовий склад відділу разом із приданими силами зайнявся поквартирним обходом будинків, що прилягали до вказаної території. На жаль, декілька днів марудної роботи перетворилися на безрезультатну втрату часу. Напевно, населення втратило довіру до людей в чорних мундирах і не хотіло відверто спілкуватись, чи, можливо, не бажало стати учасником кримінальних розбірок.

Денис відносився до своєї роботи з ентузіазмом та завзятістю. Кожного дня він засиджувався допізна на роботі, збирав та аналізував інформацію, відправляв запити в різні організації та установи щодо можливої допомоги у розкритті злочину. Коли приходили відповіді на запити, оперативник почав втрачати надію на позитивний результат. З отриманих листів виходило, що Аліна Поліщук за місцем реєстрації не проживала, до кримінальної відповідальності не притягувалась, від суду та слідства не переховувалась, за медичною допомогою до лікарняних закладів не зверталась, серед зниклих безвісти не числилась. І так далі, і тому подібне.

На оперативних нарадах Середа монотонно озвучував отриману інформацію, опустивши від відчаю голову. От і сьогодні, він звично піднявся, нервово прокашлявся, і відрапортував про виконану роботу, проте сивочолий полковник грізним голосом дав зрозуміти, що праця капітана – це потуги пораненого равлика, і цю «роботу» не варто навіть озвучувати. Йому потрібний позитивний результат. Керівник зажадав будь-яким способом поговорити з містичною пані Поліщук, яка залишалась єдиною ниточкою, що вела до пошуку злочинців.

Вже вкотре Денис переступив поріг лікарні, сподіваючись хоча б сьогодні на позитивний результат. Через деякий час оперативник нервово тарабанив у двері головного лікаря, очікуючи емоційної дискусії.

— На жаль, нічого не змінилось. Я, як лікар, також би бажав покращень, – щиро промовив Гліб замість привітання.

— А як людина? – тонко посміхнувся капітан Середа, – Ви не зацікавлені у розкритті злочину?

— Ви говорите, як справжній поліцейський, не залишаючи мені шансу виплутатись із тенет запитань. В одному випадку звинувачуєте мене у відсутності співчуття – це стосується перешкоджанню вашої розмови з пацієнткою. А в іншому – перевищенні моїх службових обов’язків щодо довшого перебування її без свідомості, – промовив лікар, – Ви ходите сюди, як на роботу.

— Так, бо це і є моя робота. Я хочу... ні, я повинен поговорити із цією, так званою, Аліною Поліщук! І я буду приходити сюди кожного дня, щоб дізнатись всю правду і закрити цю справу. Якщо ви не влаштуєте мені побачення із дівчиною, то підете першим підозрюваним, – почав сипати погрозами опонент.

— Ви не маєте права! На якій підставі?

— Чому ви не дозволяєте мені поговорити із Аліною? Щось приховуєте? Чим поясните її стан? Їй повинно вже давно стати краще! Що скажете на це? – в голосі капітана прокрадалися металеві нотки.

— Я не посмію себе звинувачувати, – гордо сказав хірург.

У двері хтось несміливо постукав.

— Заходьте.

— Зайнято!

Вони випалили одночасно і синхронно, і якби погляди могли матеріалізуватися у предмети, то посеред кімнати постали б великі мечі, що міцно схрестилися у поєдинку.

— Дивно ви себе поводите, пане офіцере. У своєму кабінеті тільки я вирішую – заходити відвідувачам чи почекати. Тому прошу, поводьте себе, як вихована людина.

Оперативник лише міцно зціпив вуста, подумки лаючи упертого лікаря.

— Заходьте, – голосно повторив Гліб своїм звичним голосом, вважаючи, що інцидент вичерпаний.

У кабінет нерішуче прокралась шокована таким «теплим прийомом» медсестра Віка. Вона чула розмову на підвищених тонах, тому боязко дивилася в бік чоловіка в мундирі, переминаючись з ноги на ногу.

— Я хотіла повідомити, що Аліна Поліщук прийшла до тями, – швидко проговорила русявка, – Глібе Сергійовичу, вона прохала вас зайти, коли матимете вільний час, – вона швидко вискочила в коридор, адже напружена атмосфера в кабінеті, яку, здавалось, можна  було відчути на дотик руками, занадто сильно давила дівчині на нерви.

— От і добре, тепер зможу з нею поговорити, – зітхнув Денис.

— Не поговорите, – заперечив співрозмовник.

— Ставите палиці в колеса правосуддю? – капітан оцінюючим поглядом обвів фігуру головного лікаря.

— Ви поговорите з нею, але коли я впевнюсь, що з пацієнткою все гаразд. У дівчини може статись ще й нервовий напад після вашого допиту, тому зачекайте, вам обов’язково повідомлять. Я не перешкоджаю слідству, але несу відповідальність за її життя, – в черговий раз промовив Гліб.

— Якби ви виконували свої обов’язки якісно – нападники давно сиділи б за гратами! – виходячи з себе, прогарчав Денис.

— Якби ВИ виконували свої обов’язки якісно – дівчина відпочивала б у своєму ліжку, а не в палаті лікарні, – відрізав Гліб, рвучко піднявся і покрокував з кабінету, не даючи ошелешеному Денису Середі часу на продовження марної дискусії.