Глава 5

Термінові операції в найближчі години не заплановані, перекладати папери з місця на місце не хотілось, тому свідомість Гліба занурилася у глибини роздумів. З голови вже тиждень не виходила загадкова брюнетка – Аліна Поліщук. Хто вона? Звідки з’явилася в темному провулку одна? З якою метою на неї хтось напав? Це був простий напад задля поживи чи цілеспрямований замах на життя? Звідки ця жорстокість у діях нападника? І хто цей злочинець? Чому протягом тижня ніхто з родичів чи знайомих не поцікавився про місцезнаходження чи самопочуття дівчини?

Це були питання без відповіді. Для любителя детективних романів, яким Гліб був ще з дитинства, це була неймовірна історія, що містила більше запитань, ніж відповідей. Проте, на жодне із питань у нього не знайшлося логічного пояснення. Отже, це було кримінальне правопорушення без зачіпок і без свідків, ще один нерозкритий злочин, який міцно засяде в поліцейських архівах.

Найжахливішим наслідком отриманих травм була короткочасна (як намагався думати лікар) втрата пам’яті. Хоча це доволі розповсюджений випадок. Потрясіння, стрес або пошкодження голови нерідко призводять до захисної реакції організму у вигляді блокування спогадів. Та як не крути, Аліну, чоловіку чомусь хотілось називати її так подумки, хтось цілеспрямовано хотів убити. Причому, убити по-звірячому, холоднокровно і безжально, проте вона вижила. І могла впізнати нападника чи розповісти про нього щось компрометуюче.

Невже зловмисники дізнаються про це і спробують довершити справу до кінця у стінах лікарні? Хоча за ці дні було тихо. Чи може на нападників вплинув поліцейський з автоматом наперевіс, який цілодобово чергував біля дверей палати, і сканував чіпким поглядом кожного, хто з’являвся в полі зору? Хоча, для професійного кілера це ніколи не було перешкодою. Щось тут не те… здається, що потерпіла – спеціальний агент під прикриттям, яка закинута у вороже оточення і змушена вибиратися самостійно. Але згадавши тендітне тіло і болісний погляд невинних очей, він відкинув цю версію.

Питання впирались у глухий кут і продовжували знову циркулювати замкненим колом. Він не був детективом, але справжня біографія красуні не давала спокійно жити, постійно відволікала та призводила до незрозумілого калатання серця. Лікар частенько навідувався до палати дівчини, піклуючись про стан підопічної. Проте сьогодні нагальні справи заважали зайти до постраждалої. Він рвучко підійнявся з твердим наміром негайно відвідати таємничу пацієнтку та дізнатися про стан Аліни безпосередньо у неї самої.

Гучна мелодія телефону вирвала брюнета із задуми, змусивши відволіктись. На дисплеї уперто горіло «Мама». Чомусь зараз йому не дуже хотілося розмовляти з рідною людиною, адже він знав, у яке русло вона завжди переводить розмову. Гліб глибоко вдихнув і натиснув на виклик.

— Привіт, мамо, – у його голосі відчувалося більше втоми, ніж радості від майбутньої розмови.

— Привіт, Глібе, – відізвалось у відповідь, – Завжди цей утомлений голос. Знову ледь на ногах тримаєшся від утоми. От скажи мені – заради чого ти витрачаєш час і здоров’я в цій лікарні? Щоб насолити нам із батьком? З твоїм талантом скніти у задрипаній лікарні – це божевілля.

— Не полишаєш надії усе повернути назад? – звично поцікавився він, намагаючись вкласти в слова жартівливий тон. Останнім часом мама зачіпала цю болючу для них обох тему. І завжди ця розмова приносила обом лише головний біль.

— Я вже втомилась про це говорити. Не розумію, які мухи вас тоді покусали! Посварились уже як три роки! Навіщо було звільнятись із приватної клініки? Гордість у вас із татом просто природжена! Обидва уперті, як віслюки! – зі звичним запалом почала заводити свою шарманку матуся, – Одна машина вже чотири роки! Це просто жах!

— Я планую її продати. Мамо, досить про це, – відрізав чоловік.

— Продати?! Як можна?! — аж жахнулась жінка.

— Гроші закінчуються, – сухо повідомив Гліб, – Я її тільки для того й тримав, коли витрати на бензин були незначні. На жаль, тепер пересування автомобілем перетворюється на розкіш.

— А гроші, які я кожного місяця змушую тата перекидати на твою банківську картку? – стривожено запитала, – Невже не вистачає? Чи ти вліз у невідомі нам борги?

— Ти ж знаєш, що я ними користуюсь тільки в крайньому випадку.

— Який у мене гордий і впертий син! Ми з татком хотіли подарувати тобі розкішну клініку. Був би сам собі господар: багатий і знаменитий. Син мера перетворився на зубожілого лікаря, якому заледве вистачає від зарплати до зарплати. Мені так соромно перед нашими друзями, – почулось обурене з динаміка.

— Мамо, ми вже це проходили. Не починай знову, – зітхнув лікар.

— Щоб на День народження батька приїхав на своїй машині, а то подарую «Теслу» і будеш кататись не на бензині, а на сонячній енергії, – пригрозила мама, – Сподіваюсь, не вилетіла з голови потрібна дата? Ми плануємо закриту вечірку, і твоя присутність обов’язкова.

— Ні, я не забув, але ти ж знаєш, що я завжди зайнятий… Гаразд, заспокойся. Я спробую виділити час і приїду вчасно. Тільки я полюбляю добиратися на громадському транспорті, а не автомобілем. Занадто багато грошей на бензин іде, а я не мільйонер, – посміхнувся Гліб. На ці слова телефон обурено дзеленькнув і замовк. Брюнет тихо хмикнув і поклав апарат на стіл.

Проте сьогодні головного лікаря вирішила ощасливити своєю увагою не лише люба матуся... У двері хтось наполегливо постукав. Хоча... Гліб останній тиждень майже звик до нав'язливого та наполегливого стукоту у двері його кабінету. Ігнорувати нахабного поліцейського було занадто важко, та й сварка з правоохоронними органами могла мати непередбачувані наслідки. Як відомо, із представниками закону не варто жартувати. Тим більше, з таким настирним та чіпким, що прагне вчепитися в горло та розірвати на шматки, коли з’являєшся у нього на шляху.

— Заходьте, капітане Середа, – лікар запросив ввійти непроханого гостя до кабінету.