Глава 4

Нарешті Аліна прийшла до тями. Вона широко розплющила прекрасні очі кольору гарячого шоколаду і здивовано роздивлялася на світ. Спочатку її очі різко різонуло від яскравого світла, проте вона декілька разів прокліпалась, і негативні відчуття зникли. Хоча ниючий біль і незнайомий присмак у роті не давали зосередитися і приносили лише апатію та безнадію.

Дівчина вкотре роздивлялася палату, ні на чому не загострюючи погляд, лише меланхолійно водила очима. Нічого не здавалось близьким, знайомим, рідним – тільки безнадійна, темна порожнеча там, де повинні бути спогади про її життя до… нападу маніяка? Злочинця? Кілера? Здається, про щось таке говорив той приємний лікар. Аліна не знала нічого, зовсім нічого. Погляд брюнетки хаотично пробігся по стінах, стелі, підлозі, ні на чому надовго не затримуючись. Красуні здалося, що саме так повинна виглядати лікарня, але зараз вона ні в чому не була впевнена. У палату ввірвалась молода русявка в медичній уніформі. Отже, це все-таки лікарня.

— Добре, що ви прийшли до тями. Мене звати Віка, – підбадьорливо защебетала вона, – Вам щось потрібно? Я відразу прибігла, щоб допомогти вам заспокоїтись... Втрата пам’яті – це... Біда... Страшні поранення... Родичі... Обов'язково знайдуть... — слова медсестри тільки частково пролітати крізь кокон байдужості Аліни.

Безтурботне базікання медсестри втомлювало потерпілу. Вона не хотіла чути співчуття від балакучої незнайомки. Потрібно не нарікати на минуле, а воювати з долею за гідне майбутнє для себе. Варто починати життя з чистого аркуша, а не оплакувати білу пустку меланхолії в серці. Необхідно перемогти всі негаразди життя! Залишити невідоме минуле на поживу амнезії! Відкинути все непотрібне, щоб із гордо піднятою головою гідно йти вперед, не озираючись назад.

Чому у її голові з’являються ці слова? Гм, схоже, ці слова вона раніше промовляла часто, і вони звучать, ніби заклик до якоїсь боротьби. З ким? Цікаво, чим вона займалася раніше, що саме заклики «не здаватися, а боротися» найпершими випурхнули з підсвідомості? Вона була частиною якоїсь підпільної організації, що прагнула змінити світ?  

Невже це були гасла її попереднього життя, адже вона їх так чітко уявляла, ніби вони були частиною чиєїсь багаторазово сказаної промови? Але свідомість не захотіла більше підкидати ніяких зачіпок, тому дівчина лише втомлено заплющила очі.

Фактично в Аліни зараз відсутні родичі та знайомі. Немає до кого звернутись за допомогою, тому доведеться діяти самостійно. Схоже, вона і раніше не покладалася ні на кого, а сама вирішувала свої проблеми. Чи це вона зараз такою стала? Дівчина злегка ворухнулась – тіло пронизала блискавиця болю. Особливо відчувався біль у пораненій голові.

Хоча... У неї є один знайомий... У пам'яті з'явився образ синьоокого чорнявого лікаря, який підніс склянку води і допоміг дізнатись про маленьку часточку минулого життя – її ім'я. Єдиний більш-менш чіткий образ симпатичного чоловіка, чий теплий погляд заспокоював, давав відчуття захищеності. Коли це було? Вчора? Тиждень тому? Зараз для неї час мав якесь абстрактне поняття… Проте чи погодиться лікар допомогти їй перенести негаразди життя, яке перетворилось на пошматовану скатертину?

— Ви вже йдете на поправку, – не помічаючи меланхолійного настрою зі сторони пацієнтки, Віка продовжувала безупинно щебетати. Їй було байдуже, що пацієнтка її не слухає, медсестра хотіла своєю безтурботністю та показною веселістю відволікти нещасну від сумних думок,– Аналізи показують позитивні зрушення.

— Ви говорили, що я можу вас щось попрохати, – помітивши паузу в монолозі медсестри, акуратно вставила Аліна. Сенсу зараз сваритись із персоналом лікарні не було.

— Звісно, – русявка так і сяяла доброзичливістю, – Ви хочете пити чи зголодніли? Це позитивна ознака у вашому теперішньому становищі.

«Говорить так, ніби я зараз лежу на смертному одрі, і якщо попрохаю перекусу, то відразу скочу на ноги», – подумки зітхнула брюнетка, але її думки зовсім не відобразились на обличчі.

— Ні, дякую. Мені потрібно поговорити з лікарем, який мене оперував, – попрохала потерпіла.

— Ви маєте на увазі Гліба Сергійовича? – уточнила Віка.

— Саме так, – підтвердила Аліна.

— Отже, ви пам’ятаєте ім’я нашого чудового хірурга і свого рятівника! Так це ж чудово! Значить, ви дійсно йдете на поправку, – щирий оптимізм медсестри дещо передався й потерпілій, і вона вже не так болісно реагувала на торохкотіння, – Зараз дізнаюся, чи він не зайнятий. Впевнена, якщо викроїть вільну хвилинку у своєму напруженому графіку, то відразу прийде, – відповіла щебетушка-русявка, допомогла напитися, дбайливо поправила подушку та ковдру, і покинула палату, щось весело наспівуючи, залишивши пацієнтку у стані тривожного очікування.

Тільки в цей момент брюнетка з жахом помітила, що підключена до всілякої апаратури. Як вона цього раніше не помічала?  Її шкірою дрібними голочками пройшовся страх.