Присутня чи ні?

Вона любить мій текст, а не мою втому,
А я вже роками не виходжу із дому.
Я — ідол зі скла, я ілюзія див,
Бо я думаю швидше, ніж насправді живу.

Для неї мій біль — метафора, стильна і точна,
А не рана жива, що пульсує щоночі.
Вона не знає, як пальці завмирають над склом,
Як кожне «надіслати» стає моїм злом.

Я стираю слова, бо вони надто справжні,
Ми в текстах сміливі, а в житті ми — продажні.
Я замінюю «боляче» на «я просто втомилась»,
Щоб правда у горлі мені не спинилась.

Бо втому пробачать, а біль — то занадто,
Він виб’є нас обох із тендітного такту.
Слова — симулякри, копій дивна гра,
Де образ важливіший, ніж та, що вмира.

Коли образ тане, лишається шкіра,
У клітці з костей задихається віра.
Тіло — це межа, це фінал і тупик,
А голос — лиш сигнал, до якого ти звик.

Бо якщо ми зустрінемось — магія зникне,
Тіло до світла твого не звикне.
Ми станемо двома, втомленими від світу,
Що не зможуть в очах одне одного жити.

Якщо магія є лише там, де дистанція —
То це не хвороба, це наша субстанція.
Це єдиний спосіб не зруйнувати святиню,
Не спалити в реальності власну пустиню.

Ми станемо тими, хто мовчить не красиво,
А важко, надривно, майже страшливо.
Хто рахує секунди, хто ховає очі,
Хто боїться торкнутись реальної ночі.

Я боюсь, що слова — це заміна життю,
Що я сповідь свою у брехню переллю.
Я заміню «боляче» на «я втомилась»,
Щоб ти не побачив, як сильно я помилилась.

Ми так боїмося стати двома справжніми,
Що краще залишимось вічно онлайн-недосяжними.
Бо справжність — це рани, це піт і це страх.
Тому хай ми живемо лиш у цих сторінках.