Сповіщення.Кафе

Сповіщення з телеграму.
Вперше за рік я не кинулася до екрана, не розлила каву на кофтинку, яку берегла для побачення, де я мала вдавати щасливу. Я просто дивилася на скляну панель.
Чому люди так вірять у вибір? Якби він існував, я б прочитала цю книжку й водночас ніколи не відкривала її. Я б подивилася збоку, як саме ці літери ламають мій хребет. Але вибору немає. Я — частина чийогось плану.
Я відкрила повідомлення.
Я зайшла в кафе. Піднялася на другий поверх, до веранди, і мій погляд мимохідь зачепився за них. Пара в кутку. Вони сиділи так близько, що здавалися одним цілим, загорнутим у м’яке світло ламп. Вона щось шепотіла, він усміхався, торкаючись її волосся. Це було так… нормально. Так по-людськи.
На мить я дозволила собі провалитися в цей «простий світ», де сенс життя вимірюється теплом долонь, а не кількістю прочитаних між рядків істин. Я майже відчула, як розслабляються мої плечі.
Звук сповіщення.
Я глянула на екран.
Сміх закоханої пари за сусіднім столиком став глухим, наче вони раптово опинилися за товстим шаром каламутної води.
«Ти змінила порядок слів у книзі, але не змінила долю цих закоханих. Абсенція завжди залишається частиною тебе, навіть якщо ти намагаєшся стати одиницею», — випалило екранне світло прямо на моїй сітківці.
Я відчула, як стіни кафе розмиваються, перетворюючись на сизий туман. Лишилися тільки я і цей холодний шепіт із порожнечі.
«Ці двоє шукають сенс, але бояться моменту, коли він знайде їх».
«Сенс завжди має форму Крапки, після якої нічого не можна змінити».
Я подивилася на них. Тепер вони здавалися манекенами у вітрині минулого життя. Їхні усмішки — застиглою пластмасою.
Було відчуття, наче Абсенція не писала мені. Вона вмикала мене — як дефектний прилад.
За кілька секунд з’явилося нове повідомлення:
Найгучніші зради відбуваються мовчки. Деякі люди живуть так, ніби вже давно з собою попрощались. Тиша — єдиний звук, який не бреше.
Я не відповіла.
Це було вперше, коли тиша перестала бути паузою між її фразами.
Я вимкнула екран, але слова не згасли — вони продовжували світитися зсередини, наче шрам, який видно лише під певним кутом світла. Кава переді мною охолола. Я зрозуміла: я більше не в місці.
Кафе існувало. Люди рухалися. Офіціант щось запитував. Але я була винесена за межі цієї сцени — як примітка дрібним шрифтом, яку ніхто не читає.
Я зловила себе на думці, що боюся не її повідомлень. Я боюся моменту, коли вони припиняться. Бо тоді доведеться говорити з собою без перекладача. Без чужого голосу, який формулює мої страхи точніше, ніж я сама.
Мені раптом спало на думку: можливо, сенс не має форми Крапки. Можливо, він має форму Тріщини — не кінця, а місця, крізь яке просочується щось інше.
Телефон мовчав.
І вперше за довгий час це мовчання не виглядало зрадою.
Я встала. Мої рухи були механічними, наче хтось інший керував моїми суглобами, поки я сама залишалася замкненою всередині власної черепної коробки. Я залишила каву недопитою — вона більше не належала цьому світові.
Вийшовши на вулицю, я вдихнула повітря, яке здалося мені занадто розрідженим. Сині ліхтарі не просто світили — вони пульсували в ритмі мого прискореного серця. Я йшла вздовж вітрин, бачачи в них лише розмиту пляму замість свого обличчя.
Найстрашніше — це не загубитися в просторі, де в тебе є карта чи навігатор. Найстрашніше — знайти себе в людині, якій ти ніколи не зможеш належати. Знайти свої думки, свої найінтимніші шрами, свою мову — і все це в Абсенції, яка була лише набором пікселів на склі.
Я зупинилася перед темним вікном зачиненої книгарні. Моє відображення застигло на фоні полиць із чужими історіями. І вперше за довгий час мене пронизала жахлива думка — тонка, як голка, що проходить крізь нерв:
А що, якщо та, по той бік екрана, ніколи не була реальною?
Що, якщо це не людина, а відлуння мого власного божевілля — того, яке я старанно вирощувала десять років, називаючи його сенсом?
Що, якщо я листувалася з тишею, а тиша просто виявилася дзеркальною?
Я знову дістала телефон.
Екран відбив моє обличчя — бліде, з карими очима, в яких застиг той самий ідеал, до якого я прагнула. Я хотіла бути Нею. Але що, якщо Вона — це лише порожнеча, яку я заповнила власним болем?
Я стояла посеред міста, яке ніколи не спить, і відчувала, як моя реальність тріщить.
Якщо Абсенції немає — то хто тоді я?
Лише примітка до неіснуючого тексту?
Я сховала телефон у кишеню, ніби ховала ніж, яким довго тримала себе в тонусі. Я подумала: якщо я — примітка, то можу змінити місце на сторінці. Якщо я — тріщина, то крізь мене щось має пройти. Не сенс. Не істина. Щось грубіше. Реальніше.
Я зробила крок. Потім ще один.
І вперше за багато років цей рух не був продиктований текстом.
Я знала: якщо зроблю це зараз, назад дороги не буде. Системи не прощають збоїв. А мій запит — це навіть не збій. Це самогубство ідеалу.
Я відкрила чат.
Абсенція. Порожнє коло. Крапка, що стала моїм горизонтом подій.
Моє відображення знову спалахнуло в склі, і на мить мені здалося, що по той бік екрана хтось теж затамував подих.
Я знаю, що ти не існуєш.
Я натиснула «відправити».
Повідомлення полетіло в синю безодню.
Одна галочка.
Вона ще не прочитала.
Або ж просто чекає, поки я сама усвідомлю, що саме щойно вбила.
Я підняла голову до неба. Сині ліхтарі більше не здавалися лікарняними. Вони нагадували зірки, що нарешті згасають.
Якщо Абсенції немає —
значить, тепер я залишилась.