25. Храм.

   Ліс прокидався під веселий переспів птаства. Яснів соковитою свіжістю зелені та бадьорив росою-прохолодою. Верхівки дерев вже золотили перші промені сонця, і ранковий туман відступав, стелячись ярами та низинами. 

   Вони йшли ледь помітною звіриною стежиною, що то губилася в травах, то знову вигулькувала поміж дерев. Подекуди чоботи по щиколотки вгрузали в м’яку лісову землю рясно притрушену хмизом та торішнім брунатним листям, а іноді хлюпотіли та чвакотіли багном з чергової затягнутої мохом баюри.

   Перед виходом Шарам думав, що поїдуть верхи та характерник похитав головою:

 –  Підемо пішки. Коней все одно довелося б лишити на півдорозі. Тільки увагу на себе звернемо. Ще не вистачало нам, щоб яке мале чи цікаве за нами висліджувало, – старий суворо глянув на Шарама. – І без лишніх балачок.

   Так і йшли. Швидким кроком, мовчки.

   Вовча зграя, що трусила біля них полем, миттю розчинилася в лісі, як тільки вони ступили під крони. Петляли з добру годину, перетнули шлях, пройшли перехрестя зі спаленим божищем і знову заглибилися в ліс. Нарешті маг не витримав:

 – Та долоня не від живої людини, а від трупака, якому вже не один день.

  Захарій, що йшов попереду навіть не озирнувся.

– Вельми спостережливий, – лише вчувся його смішок.

– І що я такого дотепного сказав? – захекано запитав маг. – Чи се у ваших вовків забавка така – відгризати кістки у мертв’яків і приносити вам?

 - Видко, шо не мисливець. – Захарій озирнувся і підморгнув. – Рука не відгризена. Рана не рвана.  Гладкий зріз – ніби відсічена гострим лезом. Вже від мертвого тіла.

  Шарам вилаявся про себе – старого правда.

  - І хто ж її відітнув? І де її колишній власник? Хтось з пропалих слобожан? Чи зайда який?

 - А відкіля мені знати хто і чия? Я ж не чаровник, зерцала всевидючого не маю. З Нижньої Гадки ніхто не щезав за останній рік. – Захарій стишив ходу, уважно до чогось приглядаючись. – І з Верхньої теж. До сього дня принаймні.

 - А вовки, що вам казали? – допитувався маг. – Поголос ходе, що знаєте їхню мову.

 - Мало, що люди плетуть, – характерник ухилився від відповіді. – Що твар безсловесна може мовити?

  - Чи не про цю небезпеку ви попереджали слобожан ? Чи це щось інше? – Шарам вирішив так просто не здаватися. – Що саме ви мали на увазі?

  - Не знаю я, що то за лихо, – характерник різко спинився, так що маг ледь на нього не налетів. – Маю від народження дар такий, яким Творець нагородив. Чи прокляв? Недобрий дар – відчувати, коли смертна тінь підіймається. От і зараз чую – лихо прийшло в наш край… Велике лихо…

   Глянув на нього вже без усміху:

  – І ти один з тих, хто з ним пов’язаний.

  – То чого ви мені допомагаєте? – розгубився Шарам.

– Бо хто пов’язаний, то й і розв’язати ладен. Якщо правильно зметикуєш і вірний вибір зробиш.

    Шарам хотів, ще щось запитати, але Захарій не дав:

 – Годі базікати. Ми вже на стежці, що веде до  Храму Старих Богів, – характерник кивнув під ноги. - Йди за мною слід у слід. Якщо згубиш по дурному, то чимчикуй на схід сонця і нікуди не звертай.

   Старий глянув на небо.

  – Як Творець буде милостивий, то мо і знайдеш шлях назад…

– Що ви мене за дитє маєте, що в лісі заблуде? –  скривився Шарам.

– Дитє старших з першого разу слуха, – старий зітхнув. – А до дурня гонорового і з десятого не дійде.

  Тільки тепер Шарам вгледів під травою вимощені широкі світлі камені, які плутаним змієм тягнулися далі в підлісок,  де молочною пеленою здіймався туман.

 - Дістатися до храму можна лише цією стежкою. Якщо спробуєш підійти іншим шляхом, з будь-якої іншої сторони, то не втрапиш. Лише ліс та болота.

 - Не до вподоби мені сей туман,  – Шарам підняв голову. – Сонце вже високо, розвіятися мав вже  давно.

 - Він ніколи не зникає,– гмикнув Захарій  і почимчикував вперед.

  Чарівник знизав плечима і рушив за характерником.

 – І нічого не чіпай, без мого дозволу, – кинув через плече старий. – Не відставай. І не сходь зі стежини.

 - А що буде, якщо зійду? – пришвидшив крок Шарам.

 - Не знаю, ніхто не повернувся, щоб розповісти.

***

   Те що вони підходять до храму Шарам зрозумів, коли обабіч стежини з білесого марева почали випливати кам’яні фігури.

    Перші проступили з туману зненацька – по обидві сторони стежки  - скам’яніли  два грізних велети-стражі в дивних закритих  гребенястих шоломах. Обплетені темно-зеленим плющами-зміями схрестили вони списи, утворюючи ніби прохід-арку.

  Проходячи під нею, Шарам вертів головою у всі боки, зацікавлено роздивляючись, і навіть надумав було ступити в сторону, помацати. Але старий так глянув, що в нього, аж вуха запекли, як в кухарчука, пійманого на гарячому в хазяйській коморі.

   То зліва, то справа з туману з’являлися дивні фігури: чоловічі - в обладунках, вродливі діви - у тонких накидках. Як звичні вовки та тури, так і чудернацькі, які маг тільки в книгах і бачив, - дракони,  грифони, велетенські з зубами-шаблями слоні.

   Деякі фігури мали не людські - звірині, пташині, а то й потвориськ з нічних страхів - лики.

   Та роздивитися їх добре магу не вдавалося – лише збоку. З якогось дива, всі вони стояли лицем повернуті від стежини – в бік  туманного лісу.

  «Дивна примха невідомого майстра. Не до гостей обернути – а туди… До цих дивних хащів…»

   Він  роззирнувся. Нічого так і не видно: лише кілька  найближчих дерев і все ховається в сивій завісі.

  І тиша. Ні тобі перестуку дятла. Ні обуреного тріску білки. Чи хоча б легкого шелесту листя від вітру.

  Лише захлюпоче інколи або зачавкотить в глибині, ніби хто з болотиння виповза. Повіє гіркуватим затхлим духом. І знову ні звуку.

«А мо навпаки, захищають, тих, хто йде по стежині від того, що ховається в лісі?» - промайнула дурна думка.