24. Радогаст.

- Та куди ж ото воно так годиться? Без доброго снідання в дорогу! – паніматка стурбовано хитала головою. – Що ж то людоньки про мене скажуть? Що відпустила дитину голодну? А як ото зомліє знову? Той не дивно, що з кобили падає – де то в неї ті сили візьмуться?

   Вгледівши як у двір завернув Ясінський, взявши руки в боки, продовжила:

- Ясновельможний пане, скажіть мо ви, що не годиться так! Тре поснідати панні, перед тим, як рушати в дорогу.

- В яку дорогу? – не зрозумів Ясінський.

- Та от панна, як тільки встали, то зразу коня сідлати! А що люди скажуть? Що Горпина не газдиня…

- Де вона? – нетерпляче перебив її лицар.

- В стайні. – насупилася матінка.

  Не слухаючи буркотіння жінки, Ясінський швидким кроком рушив до стайні…

   Сандарія перевіряла чи добре підтягнула попругу, коли почула, як позаду неї рипнули двері. Похмура тінь закрила світло: темним велетом здійнявшись на стіні навпроти.

- І куди це ви так поспішаєте?

  Кінь невдоволено захропів. Дівчина повільно видихнула. Тремтячими пальцями злегка послабила попругу і повернулася.

– Та ось вирішила прогулятися верхи, оглянути все навколо, – силувано усміхнулася.

– Прогулятися, це добре. – Ясінський сперся на одвірок і скривився в усмішці.

–  Вас поранили!? – зіниці дівчини розширилися і вона, зробивши крок назустріч, торкнулася засохлої крові на волоссі. – Що сталося?

- Я просто вийшов на прогулянку трохи раніше за вас.

  Дівчина зробила крок назад і закусила губу.

  Так і стояли вони з добру хвилину, доки нарешті Ясінський не порушив мовчанку:

– Ну то може скажете куди так поспішаєте?

   Сандарія відвела погляд.

– Мені потрібно їхати.

  Вона повернулася і стала поправляти сідло.

  Ясінський підступив і перехопив її руку.

- Ви не відповіли на моє запитання! – підвищив він голос.

- Я вам не зобов’язана відповідати! –  Сандарія  руку не відсмикнула, але уникала його погляду. – І ви…

- Зобов’язані! –  гаркнув лицар. –  Я дав слово вас охороняти! І не дозволю через ваші примхи ризикувати життям!

- Це ви ризикуєте своїм життям поруч  зі мною! – спалахнула дівчина. 

Вона висмикнула руку і взялася за вуздечку. Ясінський схопив її за плечі й грубо повернув до себе:

 - Що сталося сьогодні вночі?!

 Дівчина мовчала, дивлячись повз нього.

- Де ви були сьогодні вночі? Що бачили!? – лицар карбував кожне слово.

  Нарешті Сандарія глянула йому у вічі та стишено холодно відповіла:

 - Пустіть, ви робите мені боляче…

   Ясінський ще деяку мить пильно дивився на дівчину та врешті-решт відпустив, хоч і видко було, як заграли жовна під шкірою. Повільно, ніби через силу, процідив:

 - Ви повинні все мені розповісти!

 - Я нічого вам не повинна!!  Я вам не дружина! Не  сестра! І ви – не панотець, щоб вам сповідатися! – Сандарія вибухнула. – Я звільняю вас від присягання! Дайте мені спокій!!

  Ясінський почервонів.

- Тепер справа не тільки у вас! Це стосується вже Ордену і Корони! І я кленуся, що ви мені все розповісте!!!

 Сандарія відстрибнула назад і за мить її клинок зблиснув біля шиї Ясінського:

- Ще крок і тепер вже я кленуся, що розпанахаю вам горло!

  В її очах запалахкотіла зелень вогників божевілля.

    Ясінський уповільнив рух, та не до кінця – лезо помалу заглиблювалося в шкіру доки не розрізало – тоненька цівка крові побігла, плямуючи одяг.

 Сандарія різко відвела меч вбік:

 - Ви – навіжений!

 - А яка нормальна людина погодиться мати з вами справу?

Він ступив крок ближче. Губи Сандарії зрадницьки затремтіли й вона відвернулася:

- Прошу вас, йдіть звідси! – схлипнула вона, плечі її трусилися. – Заради Спасителя!

Ясінський м’яко взяв її за плечі та пригорнув до грудей. Сандарія затремтіла всім тілом, обернулася й уткнулася лицем йому в плече.

 -  Будь ласка, не питайте мене. Не сьогодні…

 Ясінський мовчки гладив її волосся…

  - Я вже накрила на стіл… почулося з-за дверей – То йдіть вже ж поїжте!

Сандарія відскочила від лицаря і відвернулася, витираючи обличчя рукавом.

– Куди ж то голодним в дорогу? - на порозі з’явилася Горпина.

- Йдемо, матінко! – кивнув їй лицар. 

  Жінка задоволена кивнула і зникла.

 - Йдемо поснідаємо і я вас проведу до перехрестя. – лицар шанобливо нахилився, пропускаючи дівчину вперед.

***

  – Це тут? – Сандарія розвернула коня до старого цвинтаря. – Хочу на власні очі глянути.

   Вона спішилася, прив’язала коня до молодого дубка, що ріс біля воріт і зупинилася, чекаючи Ясінського.

   Лицар зістрибнув, і накинувши повіддя на один з патиків старого плоту, рушив разом з дівчиною в глибину кладовища.

  Тихо шелестіли дерева, в задумі похитуючи гіллям, бадьоро сюрчали коники, лише інколи промайне барвистим листком метелик або заклопотано прогуде трудяга-джміль. Пахло свіжою землею, різнотрав’ям та спокоєм.

   Вони зупинилися на краю цвинтаря: розрита земля, повалені хрести та зо два зламаних молодих деревця – недбало, ніби діти забаву вчинили. А як дорослих зчули – то й врозтіч, щоб за шкоду, різки не вловити.

 -  І скільки ви думаєте їх вилізло?

   –  Ну одного я зобачив, правдиво, – лицар копнув ногою розриту землю. – Міркую: два-тритри.  Щоб напевне знати потрібно розкопувати. Але це – осквернення могил. І потрібні вагомі докази для сього дійства… В мене їх немає. Та й селянам се не потрібно…  Їм зручніше не вірити..

- Їх потрібно переконати, що вони в небезпеці, – дівчина повільно ступала вздовж могил, пильно все оглядаючи. – Але бачу вас це не дивує. Орден знав кого і куди посилає?

  – На війні з Віпарією, імперією некромантів, живі мертв’яки, не скажу, що річ буденна, але іноді траплялися.  А в нас люди вважають, оповіді про них лише страшними байками. Та і вас бачу це не дивує...