22. У Петра.

  - А ну, Микито, збігай ще за медовухою. Бачиш: жбан вже порожній? - розпашілий, роздобрілий від ситної вечері Петро зовсім не був схожий на того суворого хмурного ватага, якого вони взріли на перехресті.

  Розвалившись на лаві, склавши руки на вже помітному череві, він став тим, ким був: дбайливим хазяєм. Тим, що і в господі лад наведе, і гостей хлібом-пивом привітно стріне.

  Микита – хлопака років чотирнадцяти - що з розкритим ротом з кутка прислухався до чоловічих розмов, неохоче встав. Не кожного дня в тебе справжній лицар гостює.

 - Швиденько. Ти ж не хочеш, щоб в пана лицаря в горлі пересохло. – Петро дав легенького стусана хлопцю і той, схопивши жбан, миттю вискочив надвір…

 - Меткий хлоп. – провів його поглядом лицар.

- Сподіваюся, не зганьбить батька. – пригладив вуса господар. – Добрим козаком, виросте.

- То кажете вже зо два місяці маєте цей клопіт? – повернувся до розмови Ясінський.

- Десь так. – насупився Петро. – спочатку гадали: що мо, який звір лісовий.

  Господар задумливо почухав борідку  і продовжив:

 - Зголоднілий після зими...То звичне діло. Птаха, там, чи кроля поцупить з подвір’я. Зрідка бувало, яке лоша чи яловця витягне з хліва, не без того… Та звіра видко: слід залишає, запах. Та й в силок можна піймати. А це, наче тінь невловна…

 - Тінь?

 - Ніхто, до пуття і не зобачив, що то таке. Худобу не чіпає. З’являється поночі, навколо обійстя бродить,  шурхотить попід тином, підранок щезає… А як вийдеш зі смолоскипом: жодного тобі сліду. Тільки сірий туман  вітер клоччям розносить.

 - Так вже жодного сліду? – недовірливо глянув лицар.

- Жодного. Повірте пане. Є добрі мисливці в нашій слободі. Живуть з того промислу: звірину полюють. Якщо і вони нічого не примітили - то так воно і є. Примари то безтілесні…

  Ясінський здивовано звів брови.

 - Розумію вашу недовіру, пане Ясінський. Я й сам спочатку думав, що то дітлахи та жіноцтво небилиці розносять. Та потім про те і Микола, і Охрім стали мовити… Та і мені, що там казати, в деякі ночі то чулося...

- Дивно воно все. Ніби щось є, а його немає. Ходить-бродить лякає,  а нікого не чіпає…

   Петро забрав в Микити жбан налив повний кухоль собі й лицарю. Зробив довгий ковток, витер вуса і продовжив.

 - Мелашка моя спочатку казала, що то все через Опанаса. Через його вигадки полох селом пішов.

- Якого Опанаса?

- Жив тут у нас чоловік на краю села. Як в'їжджали у слободу бачили  хату покинуту? Одразу після могилок?

- Щось пригадую. – зморщив лоба лицар.

- Жив там на самоті… Хоч добрий хлопака вимахав, та в дитячому  розумі зостався. Добряга був, зла нікому не чинив.  До серйозного діла не возьмеш – але кому там сіно загребти чи яблуню обірвати…  Але як сказився: бігати почав по селу – дітлашню, бабів страшити.  Що  мертв’яків бачив та страхіття різне.  Ледь вкоськали хлопа.

- А що то з ним стало? Може дійсно бачив дещо ?

- Хіба  дно діжки від медовухи. Бо пашіло від хлопа хмелем за версту. Дяк казав потім, що його провина. Була прощена неділя  - то й він в церкві розповідав про пекло, небіжчиків і їх муки за гріхи. То, мабуть, парубок того переслухав, перепив медовухи на свято, то і зовсім з глузду з’їхав. 

  Господар зітхнув і поставив порожній кухоль на стіл.

  - Шкода його, бо непоганий хлопака був.

  - Чого був?

- Нам’яли за ту бучу хлопці йому боки. А він і пропав. Мо зобидився? – зітхнув Петро. - Аж потім донесли звістку: в Антарасі об’явився. Там теж бузу підняв. Його за те під арешт, і там він Богу душу і віддав.

  Лицар задумливо перехилив кухоль

- Якби родичів тут мав, то звісно забрали б тіло. А так хто поїде? Дорога ж не близька. – Петро змахнув сльозину зі щоки. -Та і яка різниця сироті, де тебе в сиру землю покладуть?

    Петро налив по новій,

 - Пом’янемо душу його.

     Вони мовчки випили і господар продовжив:

 - Та то все бабські теревені. Дяк наш – голова. Докумекав в чім справа, все, як на духу пояснив.  Каже: то все старобожці. Моляться своїм поганим богам, щоб нас звідси витурити. Давно їм наша земелька око муляє.

 Він грюкнув кулаком по столу.

 - Ідолам своїм криваві жертви приносять! Духів злих на нас насилають! Та марна та справа: люди в нас побожні, в кожній хаті образи, а подвір’я святою водою окроплені.  Ніц нам не зроблять!

 - А для чого ж тоді варта нічна – проти духів безтілесних?

Петро вже посоловілими очима глипнув на Ясінського 

 - Бо позаминулої ночі, сліди з’явилися. І то вже не духи якісь вичворили. Не під силу їм хреста зломити чи надгробок перекинути. А це вже людських рук справа.

 -  Думаєте сусіди ваші?

- Та тут й гадати не потрібно. – п’яно скривився господар. - Та ми їм сьогодні показали, хто на цій землі господар.  А якщо цієї ночі наважаться поткнутися, то вже схопимо на гарячому.

- Добре. Варто було б мені поспати трохи після дороги.

- Спочивайте, пане Ясінський до других півнів: тоді вже наша черга.

- Можу спати міцно, хай Микита мене розбудить.

Петро кивнув.

- Розбудить.

***

     Кожен крок віддавався глухою луною у найвіддаленіших закутках галереї. Смолоскипи дотлівали. Час від часу коридор глипав на нього тими жаринами-зіницями. Тужно завивав вітрюганом між арками. Оскаженіло шарпав за поли плаща, тягнучи назад.

   Бляклий серп молодика знову сховався за понурою пощербленою баштою замку, і тепер лише відблиск посрібленого леза освітлював йому шлях.

  Шлях, по якому він міг пройти із заплющеними очима: ще з того часу, коли бігав тут дитиною.

   Під чоботами час від часу хляпало.  Липко, тягуче... Знайомий звук. Як і цей важкий солонуватий запах… Пам’ятний кожному, хто хоч раз побував посеред битви. Або на бійні… Свіжої крові.

  Обережно обходив лантухи тіл, що то тут, то там бовваніли темними безформними купами.