21. Сон

  Було за північ, коли вони нарешті опинилися біля хатинки характерника.
 
  Поривчастий вітер смикав їх плащі, намагався залізти під одяг. Врешті-решт, не домігшись свого, ображено нагнав хмари. І аж до самої господи поливав їх дрібною холодною мрякою. Так що в кінці шляху змучений Шарам був радий мати хоч сякий-такий прихисток.

   Колись світлі букові колоди потемніли від часу. Та попри те, що стіни трохи вгрузли в землю й похилилися – все ще стояли міцно. Дах, перекритий золотавим, свіжим очеретом, надійно захищав від негоди. Хоч вітер нагло шарпав солому над головою, а дощ глухо лопотів по стрісі – всередині було сухо та затишно.

   Кінь Шарама за стіною в стійлі стривожено хропів і переступав копитами. Маг глянув у прочинені двері – Захарій, присівши надворі, щось тихо промовляв до невидимих гостей. Коротке гарчання і за мить сірі тіні майнули геть від старого.

  Захарій перед тим, як зайти в хату, зупинився на порозі й обстукав від бруду чоботи.  Ні слова не кажучи, підійшов до печі, витягнув звідти згорток і поклав на стіл.

  Шмат сірого житнього хліба, жовтуватий різкий сир і кілька пагонів молодої цибулі.

- Звиняй за скромну вечерю. Що принесли, тим і частую.

   Він сів на ослін навпроти, витягнув ноги та дістав люльку.

 - А якщо не принесуть? – усміхнувся Шарам.

  Старий стенув плечима.

 - Тоді в мене піст.

  Кресонув. Раз, другий. Запалив. Духмяний гіркий дим сизою хмарою поповз по кімнаті.

  - Дякую. Це пристойна вечеря. Нічим не гірша, чим в якому шинку – зголоднілого мага не потрібно було припрошувати. –А ви що не будете?
  
   Захарій похитав головою, випускаючи чергове сизе кільце.

 - Їв сьогодні. В полудень. – він потягнувся до кухля, що стояв поодаль. – Тільки настоянки вип’ю.

   Зробив довгий повільний ковток і відставив напій в сторону.

  - Завтра зрання вставати, а вже за північ. Як повечеряєш будемо вкладатися.

  - Так шкажіть, хоч з чим маємо шправу? – жуючи, проплямкав Шарам.

  - Недобре про темні справи поночі говорити. – стишив голос характерник. – Чи слуг її на ім’я прозивати. Все одно, що в гості запросити.  

   Захарій встав. Підійшов до дверей, перевірив засув, оновив крейдою знак над дверима, пробурмотів, щось стиха. Те саме повторив біля вікон.

   Шарам відчув магічне відлуння – свіже, прохолодне – ніби чистою джерельною водою окропили господу. 

  - Почалося, це кілька місяців назад. – Захарій знову сів на ослін. — видається мені, що це справа рук Рудобородого.

 - Рудобородого?!  – Шарам звів брови. – Він тут?!

- Рудобородого. – повторив задумливо старий. – Сіроманці одразу його відчули. 

- То він з темних? – маг  хрускав молодою цибулею.

Захарій мовчав. Нарешті вийняв люльку з рота. 

- І так, і ні. 

  Шарам  витріщився на старого.

- Сіроманці, чи поодинці, чи зграєю, обходять його стороною. –  Захарій витрусив попіл та рештки з чаші. – А я стрічав кілька разів. Якось ледь живий лишився.

 - То все-таки він на стороні Темряви? – вже зовсім розгубився Шарам.

- Не знаю. – Захарій здвинув плечима. - Одного разу мені здалося, що він просив в мене допомоги. 

   Він взяв кухоль і зробив ковток.

    Шарам зовсім розгубився. Закінчив вечерю мовчки, все ще роздумуючи над почутим. Витер руки, встав:

 - А водички можна?

- Там в кутку діжка. Черпак над нею.

 - А настоянки вашої? – поцікавився маг.

  Старий звів брови:

 - Вона не всім до вподоби. Не медовуха.

- Я й не дуже люблю солодке.

   Захарій кивнув на жбан в кутку. Шарам налив  кухоль і зробив добрий ковток. Рот, аж засудомило від гіркоти та терпкості. Виступили сльози. Ледь стримався, щоб не виплюнути.

- Добра у вас настоянка. – швидким кроком маг добрався до діжки з водою і спрагло почав жлуктити воду.

  Захарій пригладив вуса, ховаючи посмішку, і продовжив:

 - Хто б не був Рудобородий – він лише чийсь посланець. 

 Шарам завмер:

 - Посланець? Що йому потрібно?

 Старий стенув плечима.

 - Звідкіля мені знати?  

Підійняв свій кухоль, допив і відставив в сторону.

- Єдине, у чому я впевнений: магічні «чорні зерцала»  - це його рук справа.

- Які зерцала? Що це таке? – Шарам потер очі. Розморило після вечері.

- Я так їх назвав.  Що то таке, для чого і як воно чарує досі не докумекав. 

 Він встав.

- Так можна до ранку з пустого в порожнє переливати.  Завтра сам побачиш. Йдемо спати.

  Шарам не сперечався. Очі злипалися. Тільки впав на сінник, кинутий поверх широкої лави, і одразу провалився в глибокий сон.

        «Нічний ліс… Свіжість…Іскри світляків… 

          Шурхіт… Силуети… Страх..

          Полох серпа-місяця…

          Тремтіж… Холод каменю під босими ногами…

          Хрести церковки…  Бронза підсвічників…Запах ладану… Хмурість ликів ікон…

          Білою плямою дівоча фігура…  Розпущене руде волосся до пояса… 

           Чоловік, що відкидає дві тіні. Погрожує. Хапає за руки. Благає. Стає на коліна.

           Сльози. Гнів. Кров. Багато крові.

           Всюди. На землі. Одязі. Руках. Язиці.

           Кривавий місяць….

           Чорнота вікон-очниць. Скрип завіси дверей навстіж. Схолола вечеря. Порожня колиска.

           Похилені хрести. Розбиті могильні камені. Розпливчаті фігури. 

           Смолоскипи. Вогонь. Крики.

            Страх. Відраза. Гнів.

           Клинок – палахкотить рунами в темряві. Танок срібла-леза, що рубає плоть. 

           Ненависть. Ненависть. Ненависть.

           Вовче виття…»
          
   Шарам важко прокидався. 

        «Вовче виття...»

   Це вже не сон. Знадвору тривожне завивання перейшло у скиглення. Шарам підхопився. Сірява ранку виганяла з закутків останні нічні тіні. Огледівся. Постіль характерника порожня.