19. Спогади.

Сандарія, опершись на пліт, на повні груди вдихала пахощі надвечір’я: лугових квітів, сіна та запізнілого вишневого цвіту. Роса, що впала з першими вечірніми тінями, приємно холодила босі ноги. Цвіркуни вже заводили свої нічні переспіви, ніби наввипередки з останніми хрущами, які ще ліниво гули між деревами в садку.

   На небі висипали перші зорі, а над невеликою церквицею неквапно випливав тонкий серп молодика.

  - Я вже вам постелила, можете йти спочивати.    

Сандарія озирнулася. На ґанку стояла паніматка – літня огрядна жінка, витираючи руки рушником.

 - Чи не хочете, панночко, молочка?  Ще тепленького, з-під корови? Я вам ще й медку покладу…

***
   Молоко було густим, жирним з легким солодким присмаком. Давно забутим, який буває лише у меду з лісового різнотрав’я…

 - Мамо, я не хочу, тут шкірка! – пхикала маленька Сандарія. – Я не люблю шкірку!

 М’яка жіноча долоня скуйовдила її волосся.

 - Вона смачна, доню. І дає сили. 

-  Вона бридка! Не люблю!

   Мама втомлено посміхнулася. Повільно вийняла з волосся срібні шпильки, і руда коса розсипалася хвилею майже до пояса, лягаючи поверх запиленого кармінового, гаптованого срібними нитками, дорожнього камзола:

- Як не хочеш, то відклади. Але допий молочко, моя люба.

 - Мамо, а ти забереш мене завтра з собою?  - Сандарія хилитала ногою під столом, розмазуючи пальцем молочну пінку по краю кухля. – Мені вже набридло тут!

 -  Мамі потрібно завершити ще декілька справ, і потім вона тебе забере… – її вуста ніжно торкнулися дівчачої голівки.

 - Я не хочу тут залишатися. Хочу завтра поїхати з тобою! – розмазуючи по обличчі  молочну піну та сльози, зарюмсала дівчинка.

  Жінка міцно притиснула Сандарію до себе, цілуючи її щічки, носик, оченята. В її малахітових очах блиснули сльози, важкими краплями падаючи на дитяче волосся.

- Я теж хочу цього, Санда. Найбільше!

- Правда? – дівчинка підняла зарюмсане обличчя.

- Над усе у світі!..

     Сандарія здригнулася. Молоко вже захололо.

- Панно?  Може мед гірчить?  Чи болить що? То ж бо не жарти з кобили впасти…

Дівчина підвела очі – паніматка стривожено дивилася на неї. Сплеснула пухкими рученятами:

- Чи той, чортовий характерник вас налякав!?

- Та ні, все добре! – з поспіхом сказала вона, витерши мокру щоку.- Просто втомилася.  

 - Вже не одну дитину він нам зурочив тими своїми балухами.- паніматка похитала головою і правила своє:

 - Але не переймайтеся - не з’явиться він тутечки більше. Казав панотець, що зі вчорашнього дня варту в слободі несуть.  І вдень, і поночі…

Сандарія поставила кухоль на стіл.

- Дякую. Піду спочивати.

   ***
   Сон не йшов. Як і тоді…

   Маленька Сандарія навшпиньки кралася темним коридором. Кам’яні плити студили босі ноги, губи посиніли, тілом йшли дрижаки від холодних протягів, що гуляли коридором – але дівчинка вперто йшла далі.  Нарешті, затамувавши  подих, вона припала до щілинки ледь прочинених дверей. 

- Ти впевнена? – холодно прозвучав втомлений голос матері.

 Вона стояла спиною, і Сандарія не бачила її обличчя.

 - Абсолютно. Печатка поставлена надійно, міледі.- няня кивнула. – Тепер вона звичайна дівчинка. 

  Жінка в карміновому камзолі безсило впала в крісло:

- Ми не маємо права на помилку. Якщо в мене нічого не вийде… Якщо я не повернуся і вони її знайдуть… Ти пам’ятаєш, що маєш тоді зробити? 
 
  Обличчя її строгої няні, і так бліде, стало ще біліше, як той перший сніг, що випав вчора зрання. Губи  наставниці затремтіли, але врешті-решт вона кивнула:

-  Місячна династія має обірватися…

   Сандарія відкинула в сторону мокру від сліз подушку.
 
   Душно. 

    Встала з ліжка, загасила нічник і широко розчахнула віконниці, впускаючи прохолодне нічне повітря. М’яке місячне світло залило кімнату.

   «Як позавчора…»

   Здригнулася. Пальці мимоволі стиснули медальйон крізь тканину сорочки. Але не дістала, як звикла останнім часом. І так знала, що блякло сяє. 

    В місті… На шляху… В  селі…   Ніде не згасав. Весь край, здавалося, оплело це невидиме  липке павутиння.  

  «А залишилася б я жива в ту ніч, якби  не маг?»

Присіла на ліжко напроти вікна. Оперлася на стіну, обійнявши подушку.

« Хто ж приходив у лісі? Невже він? Коханий? Це ж його вона тоді бачила й у вікні?»

Сандарія кинула подушкою в стіну і склала руки навхрест.

«Не може бути. Він любить мене. І ніколи не ризикнув би моїм життям.»

Нічна свіжість пробирала тіло. Вона натягнула ковдру.

«А якщо він приревнував до мага?»

Прикрила повіки. Згадала.  Сірі очі… Міцні чоловічі долоні на тілі…Смак його губ…

«Це було моє бажання??  Чи так, як вона сказала Ясінському, коли вийшла з його кімнати: нічого не пам’ятаю!  Це магія! »

Дівчина ніяково посміхнулася. Вона ж не така дурепа зізнатися у всьому лицарю.

   Коли він збив з ніг мага, Сандарії здалося: ще мить – і він встромить у неї її власний кинджал. І зовсім не тому, що побачив в ній обернуту. 

    Довелося удати непритомну.

«   А він виявляється такий ніжний.І не скажеш з виду. Підхопив на руки. Заніс до себе. Дбайливо вкривав…
   Але чого ж так зашпортався? Авжеж, мабуть, уважно вивчав форму медальйона!»

   Сандарія нервово розсміялася вголос.Підхопилася. Заходила  по кімнаті.

« Раніше все було просто. В неї був Бальдр. А тепер?  Хто він?  Коханий? Ворог?  І чи любить вона його тепер? А якщо любить  - то чого думає про весь час про Ясінського?»

 Вона знову сіла на ліжко. 

« Але як же, знову хочеться впитися в його вуста, скусати до крові !»  - вона заскреготіла зубами та впала горілиць на ліжко, важко дихаючи.

«Бальдр… Це  ти у всьому винен! Зник. Кинув мене саму. Я заплуталася! Як же це все складно…