17. Характерник.

- Це погроза? - маг уважно вглядався в обличчя старого.

- Це порада, - ледь посміхнувся той.

Почулося тривожне іржання, заскрипіли колеса - на повороті з’явилися вози.

-  Тпру! – долинув до них занепокоєний голос.

  Від мага не сховалося, з яким неприхованим острахом Охрім зиркнув на старого. Швидко відвівши погляд, він зліз із воза і вдав, ніби оглядає колеса та перевіряє, чи добре закріплений товар.

- Швидше схоже на погрозу. - Ясінський підвівся. Його рука його загрозливо лягла на ефес меча.

  Старий не встиг нічого відповісти. З лісу раптово виплигнув ще один сіроманець. Не звертаючи уваги на схарапуджених коней та розгублених людей, підбіг до старого та заскімлив.

Незнайомець підхопився і, не промовивши ні слова, рушив углиб лісу. Вовки побігли слідом.

- Гей, старий! - гукнув Шарам йому навздогін. - Ми ж ще не завершили розмову!

- Пізно, - кинув старий через плече. Його останні слова, які заглушив шелест листя, почув лише маг: - Доля сплела своє плетиво, і нам його вже не переплести…

***

   Невдовзі їхня ватага знову рушила. Ясінський допоміг  Сандарії застрибнути в сідло і вони про щось тихо перешіптувалися, їдучи попереду. Шарам похмуро покосився на те і повернув коня до Охріма:

 - А що то за дивний старий?

  Охрім спідлоба глянув  на Шарама, видко не виявляючи бажання до розмови. Але зрозумівши, що маг не відступиться роздратовано буркнув:

 - А хто його знає? Різне люди кажуть. – він сплюнув вбік і став нервово забивати люльку.

 - І що ж люди кажуть? – не приховував цікавості маг.

 - Я ж кажу…Усіляке…- Охрім нарешті запалив люльку. Глибоко затягнувся і випустив хмару смердючого тютюнового диму донизу. – Хтось зі старих братчиків запевняє, що він лицар, яких мало. Що давним-давно ватагував серед Вільних Людей степу. Подейкують, що за отамана був. Безстрашний та розважливий. Не в одній війні брав участь, не раз ходили хлопці з ними в глиб самої Віпарії, там де живуть ті прокляті некроманти. І здобич багату брали, і бранців визволяли. Ні разу, кажуть, невдачі не мав.  Так і говорили :

 «Якщо Захарій за отамана – то хоч до пекла можна йти» 

Всунув в зуби люльку і затягнувся. І через деякий час продовжив:

- В селі гомонять: характерник - він. Зі звіром може, як ото ми з вами, балачки вести. Людину наскрізь бачити.   Подейкують - ні звичний меч, ні стріла його не бере, тіко сталь посріблена, святою водою окроплена.

 - І ви теж так думаєте? – усміхнувся Шарам.

 - Я кажу, що люди переказують. – роблено образився  Охрім.

Він трохи помовчав.

- Але то більше старі люди таке мовлять, які вже восьмий-дев’ятий десяток розміняли.  А мої однолітки, чи хто молодший з того насміхається. Бо не бачив ніхто за останні літа, що б він за меч  не те що брався, а взагалі носив з собою. Балакають, що старий Захарій не зовсім сповна розуму став. Ходить по лісах з деревами  та звірами говорить. Ніби вони можуть отвіт дати. Такий собі блаженний.

 - Бачу, що розмова вам ця, не дуже ця приємна.- Шарам вирішив натиснути прямо. – Це не ж всі чутки, що про нього ходять?

 Охрім скривився. Вийняв натільний хрестик і побожно притулив до губ. І поважно поклав назад – в глиб сорочки.

 - Є й інші.- неохоче продовжив.

  Колеса воза глухо заскрипіли. Вітер зірвав невеликі стовпці куряви й закрутив дорогою.

 - Поголос йде, що душу він продав свою. Тому й не старіє, і звір його слухається.- хрипко продовжив він.

Над возом раптово  хрипло каркнув ворон. Охрмім здригнувся, глянув догори, кинув розмашистий хрест і продовжив ніби намагаючись по швидше завершити неприємну розмову:

 - На капищі поганському його часто бачать. Шепочуть, що отець наш в Орден писав, стосовно нього. Що чорним чаровництвом займається. Шанує Старих Богів. Єресь розносить.

 Охрім сплюнув в сторону.

 - Я того не відаю, що правда, а що люд наговорює. Та отець святий в церкві казав триматися подалі й не згадувати імені його, щоб біди не накликати.

Шарам, хотів ще щось спитати, але старий зупинив:

 - Ясновельможний пане, вечір насувається, не варто нам на ніч, про діла темні, мову вести. Я вам все сказав, що знав. А якщо вам, того недостатньо, то вам варто в дяка чи старости питати. До перехрестя вже не далеко, а там до села шапкою докинути.

 І старий замовк, мовчки, задумливо посмоктуючи люльку, недбало пильнуючи шлях попереду.

 Шарам кивнув.

- Дякую.

  І пришпорив коня полетівши вперед.  Дійсно - він і не зогледівся – а сонце  вже хилилося за дерева. Лицар з дівчиною їхали попереду і про щось гомоніли. Досить далеко, щоб їх не почуло звичайно вухо.

  Але не магічний слух. Шарам деякий час вагався, але врешті-решт застосував магію. Ледь чутний гомін змінився хоч і приглушеними, але добре розбірливими словами:

- Зі мною все добре, пане Ясінський. Дякую, що переймаєтеся. Там було вдосталь листя, щоб не забитися.

Маг на мить уявив її вдячну білосніжну посмішку.

 - Це від несподіванки. Той звір…

 - Старий божевільний. – почулося грубе, лицаря. – Потрібно було його скрутити й допитати, хто його прислав.

 - Думаєте чого він відмовляв нас їхати в Гадку?

Лицар стенув плечима.

-  А чого гадати намарне? З самого початку зрозуміло, що хтось не хоче, щоб ми туди потрапили. Чинить перепони. Думаю там ми знайдемо всі відповіді.

Деякий час вони їхали мовчки.

 - Ви звернули увагу на його очі?... Цей чорний блиск…

Маг уявив, як дівчина замислено закусила губу, нахмуривши личко.

- Моя няня завжди казала: Сандарія, дивися людині в очі. Вона може лестити чи робити реверанси. Не розбереш. А очі не брешуть.

Вона глянула на нього:

- Страшний в нього погляд. Ніби в пекельну безодню заглянула… Досі дрижаки по шкірі.

 Лицар знизав плечима.

- Небезпечний лише відблиск леза, а баньки на мене, хай скільки хочеш витріщають.