16. Старий.

   Сандарія лежала обабіч дороги, вдаючи, що так і не прийшла до тями. Сірий лісовий пісок, укритий торішнім листям та хвоєю, пом’якшив падіння зі зляканої кобили, і якщо їй щось і боліло, то лише те, що вона не втрималася в сідлі.

  Обережно, ледь підняла повіки й перше, що побачила – це зубату пащеку вовка, що висолопивши язика, сидів поодаль. Ніби  дворовий пес, що ліниво ніжиться на сонечку, шкірячись в дурному глузливому усміху.

 « От чого кобила брикнула.»

Вона дуже повільно поворушила пальцями, так щоб не привернути увагу звіра.

«Встигну дістати кинджал?» 

І завмерла. Загривок звіра настовбурчився. Ледь помітний вишкір.

- Спокійно, брате. - тихо пролунало поруч.

  Лише тепер Сандарія помітила, як за кілька метрів від звіра, опираючись на дерево, сидів старий чолов’яга. Він неквапно чистив потерту люльку, час від часу, кидаючи погляд на дівчину.

« Розмовляє з вовком?» - думки дівчини швидко забігали в голові. – «Не поспішай, Санда, не поспішай. Якщо тварина не кинулася одразу. То швидше за все не стрибне і зараз.»

 -  Панно! О Спасителю, що з вами?!

 «Юрчек». – здогадалася.

- Що ви з нею зробили? – почувся знову настрашений голос слуги.

  Схоже Юрчек не поспішав проявляти геройство і рятувати свою хазяйку. В її голові промайнула раптова ідея. Сандарія ледь посміхнулася.

« Лежи. Не показуй, що ти при пам’яті»

 -  Ніц твоїй панні не стане. Земля тут м’яка.- старий почав накладати суміш в люльку.- Забитися не заб’ється. Прийде до тями скоро.

 - А ви це й… Той во…

Сандарія крізь призаплющені очі спостерігала  як Юрчек зліз з коня і намагався обережно, бочком, підступитися до дівчини:

- Звіра свого тримайте. Щоб ото він не кинувся.

  З-за повороту долинув ще тупіт. Зафоркали злякано коні. Почулася лайка.

- Це твій пес, старий? – почувся грізний голос лицаря, який, мабуть, швидко зрозумів, що відбулося  –  На прив’язі тримай, якщо не хочеш, щоб череп йому розкроїли.

  Старий завершив забивати люльку, без поспіху креснув вогню і, коли суміш почала тліти, підняв погляд на Ясінського.

 - Собаки в господарів на прив’язі. Хоч іноді та прив’язь і коштовна буває. Сріблом та золотом гаптована. А це вільне створіння.  – він підвів свої чорні очі на лицаря. – Ходить де забажає.

- То хай дорогу уважно вибирає, і мій шлях не переходить!

  Сандарія відчула, як в голосі Ясінського забринів гнів. Лицар зістрибнув поруч. Вона міцно заплющила очі, намагаючись дихати рівно і не видати себе жодним порухом.

 - Жива? 

  Пальці лицаря обережно торкнулися її шиї, він затамував подих дослухаючись: чи пульсує кров в її  жилі?

 -  Якщо з дівчиною, щось станеться не подивлюся, що ти в літах!

Старий мовчки гмикнув, засовуючи люльку до рота.

Сандарія з задоволенням відмітила нотки остраху та тривоги в голосі Ясінського. Тамуючи усмішку, вона ледь чутно застогнала.

 -  Дай я гляну.- над дівчиною схилився Шарам

 -  Ти що, цілитель? – Ясінський грубо відштовхнув мага в сторону. – Це не магія. Тут твої штуки не потрібні та тільки нашкодять.

Вона відчула, як сильні руки лицаря підняли її в повітря.

- Їй потрібен спокій, потрібно покласти  на віз, щоб відлежалася.

 Сандарія ледь підняла руку і вдавано слабким голосом запротестувала:

- Зі мною все добре. Пустіть мене.

Вона відкрила очі й глянула на Ясінського.

 - Я бачу, як все добре.- буркнув той і відвів погляд.

Він вибрав місцину під одним з дубів, де було більше м’якої трави та обережно посадив дівчину.

-  Руки-ноги цілі? Ніде нічого не зламали? Нічого не болить?  - лицар уважно оглядав Сандарію.

- Здається, ні. – Сандарія оперлася спиною об стовбур дерева і схопилася за руку лицаря. – Тільки голова йде обертом.

 Шарам насупився, спостерігаючи за ними, і врешті-решт, не витримавши, обернувся до старого:

  - Вовки не ходять з людьми зазвичай.  А цей, мабуть, вас слухає. Чого людей переймаєте? А якби дівчина в’язи скрутила?  Чи зломила руку там, чи ногу?

 - Людям варто обирати правильно шлях. Тоді й руки-ноги цілі будуть, і голова на місці. – задумливо мовив старий, дивлячись магу прямо в очі, затягуючись димом.

-  А з яких це пір ви за інших вирішуєте, який для них  шлях правильний, а який ні? – скривився Шарам.

   Дим світлими пасмами від люльки старого м’яко підіймався над шляхом. Не різкий,  гострий, тютюновий.  Пах незрозумілими терпкими травами, з яких маг упізнав лише гіркий полин. Вовк підійшов мовчки та влігся перед старим, поклавши голову на лапи, як той вірний пес, не зводячи  з них пильного погляду.

 - Ти б, старий, за своєю головою слідкував би. А то, з таким язиком, тобі її швидко від тіла відокремлять. – додав Ясінський, підійшовши до свого сідла. Зняв звідти скручений плащ, повернувся до дівчини, розгорнув і дбайливо підмостив їй  під спину та голову.

- Може пані пити хоче? Я зараз миттю. – переминався з ноги на ногу поодаль Юрчек.

Сандарія кивнула. І слуга миттю стрибнув на коня і зник за поворотом.

 Незнайомець мовчав, пахкаючи люлькою. Дівчина уважно роздивлялася старого.

   Одяг його нічим не вирізнявся: проста сіра лляна сорочка... Такі ж штани, що ховалися в запилених шкіряних чоботях. Широкий чорний пояс, за яким стирчало руків’я ножа. Ні тобі хреста натільного, ні жодного оберега – лише золотий кульчик в правому вусі та довге пасмо волосся на тім’ячку закручене за ліве на виголеній голові.

   Лякали очі незнайомця: настільки темні, що райдужки  майже зливалися з зіницями, і коли він зустрічався з нею поглядом – шкіра бралася сиротами - ніби сама ніч зазирала їй в душу. 

 - Ну багато, хто без голови живе. І не дуже тим й переймається.  – старий лагідно почухав сіроманця за вухом. – Для дурних погроз та махання залізякою – вона й без потреби.