14 Сновиддя.

    Високий статний чоловік провів уважним поглядом вершників, що від’їхали від корчми. Як тільки вони сховалися за поворотом – вийшов з тіні будинку, впевненим кроком перейшов вуличку, відкрив двері закладу і рушив прямо до шинквасу, де підраховував прибутки господар.

 - Мій приятель, що тільки що від'їхав, забув дещо і попрохав мене забрати.

   Корчмар підозріло глипнув на незнайомця.  Перевів погляд з багатого білосніжного, гаптованого золотими нитками камзола вище - до рудої ніби вогняної борідки - поки не вперся в холодні сіро-зелені очі. Завмер. Насупився, ніби, щось пригадуючи. Та через мить його зіниці,  ніби, заволокла ледь помітна паволока і лице розпливлося в люб’язній посмішці.

 - Так, пане. Тільки не згадаю вашого друга…

- Той, високий чорнявий з сірими очима. Що супроводжував панну Сандарію.

 - Так звичайно. – ніби вибачаючися, кивнув господар.

Він повернувся до служниці.

- Маришко, проведи пана до кімнати. Там де пан Шарам ночував.

Незнайомець неспішно піднявся сходами за дівчиною. Зупинилися біля  дверей.

- Зараз, ясновельможний пане. Тільки ключ підберу. – занепокоєно перебирала в’язку служниця.

   Незнайомець обдарував її легким усміхом. По спині дівчини пішли дрижаки – ніби був не теплий літній ранок, а зимний вечір.

  Не чекаючи, легким порухом руки він відсторонив її та зробив крок вперед – замок клацнув. Зі стукотом впав на підлогу.  Брязнув відсунувшись засув, хоч ніхто його й не торкнувся. Двері з глухим скрипом прочинилися, самі по собі, як поручень вікна від доброго вітру.

   Рудобородий зайшов у кімнату, швидко і уважно все оглянув: ліжко, вікно, стіни.  В одному місці біля дверей, він присів на коліно, вийняв невеликий стилет і щось обережно зішкріб з дошки в маленьку скляну фіалу, яка, незрозуміло як, опинилася в його руках.

 Підвівся і, не кажучи ні слова, вийшов з кімнати. Проходячи повз, кинув погляд на дівчину  - та заточилася і схопилася за стіну ніби їй стало зле. Спустився сходами та швидко не оглядаючи вийшов з корчми.

    Маришка тримаючись за стіни, спустилася слідом.

 - Дивний той пан, недобрий погляд в нього.. – пожалілася вона корчмареві.  

- Який ще пан? – оглянувся на неї хазяїн.

- Той, якому ви мене просили кімнату Шарама показати.

Корчмар звів брови:

- Який пан? Яку кімнату? Ти про що?

Марішка почервоніла:

 - Той, з рудою бородою. В білому камзолі. Що тільки, що вийшов.

Корчмар покосився на двері, потім ще раз підозріло на неї. На темні кола під її очима:

- Не було ніякого пана. – м’яко сказав він.

  - То ти, мабуть, ще зі сну не вийшла. – помітивши, як дівчина сполотніла, він підійшов до неї і забрав зв’язку ключів з її тремтячих рук. –  А мо вчорашнє вино, ще не вивітрилося.  Йди полежи трохи. Орися тебе підмінить. Вийдеш пообіді.

  Він похитав головою дивлячись, як дівчина на тремтячих ногах піднімається сходами і зітхнув.

  Зараз б він віддав би повну жменю срібла за добрий нічний сон, якого  він вже не мав останні зодва місяці. 

  А цієї ночі взагалі: прокидався кілька разів у поту: не знаючи чи ще він на цьому світі, чи вже на тому.

  Жахний сон: ніби ходить він по своїй корчмі… Але то вже і не корчма зовсім, а гробовище старе… Де за столи правлять плити могильні за якими  сидять кістяки та покійники. Блимають на нього порожніми очницями, скрегочуть зубами, і заливаючись нечестивим реготищем  гукають:

 -  Пити хочемо!

 І зляканий біжить він. Несе їм тацю. Аж глип: а в  руках в нього - замість кухлів з пивом – черепи людські з яких кров червона плескає…

 Він огидою струснув головою.

« Насниться ж таке. Краще вже -  рудобороді в білих камзолах…»

 Маришка зайшла і сіла в свою комірчину.

«Дійсно, потрібно поспати трохи». – вона прилягла.

Думки крутилися в голові неслухняним роєм.

« А дійсно ніякого пана не було». – їй стало раптом легше. -  «Це ж треба, щоб таке наснило»

Вона посміхнулася. Спробувала згадати.

Нічого. Спогади розтікалися білим млявим туманом, розмиваючи постать.

«Це все вчорашнє вино. Казала вона Орисі, що і перекисло, і забагато. От і має клопіт. Нічого кілька годин сну – і буде все добре»

  Вона потягнулася рукою до дерев’яної стулки вікна, щоб прикритися від яскравого вранішнього світла, і раптом завмерла, вражено дивлячись на передпліччя. На білій шкірі виднілися чорні відбитки пальців. Там, де уві сні торкався її незнайомець.