13. Нічні тіні.

  - Вони…там! – тіло її пашіло жаром. Схвильоване уривчасте дихання біля його щоки. – Зараз увірвуться!

- Не бійся. Не зможуть… - хрипко прошепотів він.- Я виставив магічний захист… Ну принаймні, їм потрібен буде час.

  ЇЇ шкіра пахла мигдалем, медом і ледь чутним ароматом східних прянощів. Він злегка скривився від болю й обережно поворушив лівою долонею.

 - Не розпускай руки, Шарам! – вона рвучко звелася і, сидячи зверху, приставила лезо кинджала до його горла.

- Обережніше, з цим ножакою, ти й так, здається, порізала мені кисть, коли падала з ним на мене.

- А не потрібно було стояти у дверях, як довбень. Не міг мене підхопити? А якщо нездалий, то не потрібно було плутатися під ногами!

- Ну вибач. Не кожної ночі діви падають мені в руки.

   Бліде холодне сяйво молодика повільно осяяло кімнату, освітивши постать дівчини. Розірвана сорочка ледь прикривала груди, між якими яскраво блакитним палав медальйон. Зиркнувши сердито  на чарівника Сандарія смикнула плащ – але той не піддався, міцно притиснутий тілом мага. Вона роздратовано струсонула волоссям, і воно темним водоспадом закрило напівоголене тіло. Відсунувшись вбік, почекала поки Шарам звільнить тканину, а тоді  повільно піднялася і закуталася в накидку.

 -  Шарам, ти порвав мою улюблену сорочку! – в її голосі бриніло погане приховане невдоволення

- Щось не зобачив де саме. – він спробував усміхнутися, але вийшло не дуже – долоня пекла. - Може вдасться підлатати.

- Дворовим дівкам будеш заглядати.- пирхнула дівчина.

Шарам сів на підлозі та глянув на кисть.

«Неглибокий поріз. Але саднить і кривавить. Онде трохи пролилося на підлогу. Недобре. Дуже недобре»

 Він підвівся на ноги, нічого не кажучи, підійшов до підвіконня і підняв свічник.

Сандарія сердито підскочила:

- Не думай навіть!

 Маг з нерозумінням глянув на неї.

- Нам потрібен живий вогонь. Хоча б свічки.

 Вона з легким роздратуванням вихопила свічник в нього з рук.

- Ти що, хочеш щоб всі дізналися, що я в тебе серед ночі в кімнаті?  Через те, що ти глухий, мені довелося, мабуть, усіх в цьому заїзді  на ноги підняти!  Хоча б віконниці прикрив би.

 Вона злісно тицьнула свічник назад йому в руки й нахилилася до вікна, щоб затулити дерев’яні стулки – але так і завмерла.

 Шарам спочатку не зрозумів, що сталося. Вона відсахнулася від пройми, затремтіла всім тілом і ледь не осіла на підлогу – маг підхопив її в останній момент.

 Спантеличений, він кілька секунд обіймав дівчину. Тіло її судомно здригалося, і Шарам відчув, як його плече мокріє від сліз. Розгублений і збентежений він почав заспокійливо гладити її по голові.

 - Все добре. Заспокойся… Вони тебе не зачеплять. Ти під захистом.

- Там… - вона хлипнула… - Він там… На вулиці..

 Шарам, не відпускаючи дівчину, зробив крок до вікна і визирнув назовні.

   Навпроти, з іншого боку дороги, виднілася непорушна постать. Але навіть світло молодика не давало змогу добре розгледіти розпливчату фігуру, що нагадувала бородатого  широкоплечого чоловіка.

- Це може бути просто запізнілий гультяй. – Шарам намагався заспокоїти дівчину.

- Ні.. – дівчина перестала схлипувати, м’яко вивільнилася з його обіймів. І глянула на нього очима мокрими від сліз. – Це він. Я точно знаю, що це він.

  Дрижаки пробігли по спині, коли він, ще раз кинув погляд на вулицю. Не від нічної прохолоди. Йому навіть здалося, що він розгледів зневажливий посміх на тій подобі обличчя.

 Молодик сховався за хмарами, зануривши місто в темряву, приховавши  постать незнайомця. Ні зірки, ні навіть самотньої свічки у вікні. Людське око тут вже нічого не зобачить…

  Глянув тим, іншим зором. На шляху було порожньо. Рвучко зачинив віконниці та похапцем накинув засув.

 - Що він? - голос її ледь чутно тремтів.

 Він мовчки кілька разів вдарив кресалом. Запалив  свічку, поставив на підвіконня. І нарешті кивнув:

- Його вже не має. Розкажеш, хто це?  Чи що?

Вона закусила губу.

-  Я саме  хотіла  розповісти тобі… Порадитися…- вона ніби силувала себе. – Мені дуже страшно… Ти подумаєш, що я зійшла з глузду. Що це мені все ввижається...

 - Це тобі не видалося.- сухо перервав її Шарам. – Те, що було там за вікном справжнє.

Він присів на ліжко.

-  Або видає за справжнє.

Вона, настрахана, глянула на вікно, мимоволі вийнявши медальйон з-під плаща і притиснувши його до вуст.

 - Він прийде сюди?

 - Сюди так просто не зайти. Навіть такому, як воно.

Шарам раптом замовк, вглядаючись їй за спину.

«Що це? Гра тіней?»

 Сандарія настрахано обернулася.

 - Шарам! Ми забули закрити двері!?

  Він скочив на ноги й повільно ступив кілька кроків. Так, щоб стати між дверима і дівчиною. Йому не здалося – із закутків відділилися дві тіні та повільно рушили до них. І увійшли вони не через двері!

- Візьми свічку. Вони тут! – крикнув він, малюючи в повітрі руну.

  Його рука сіпнулася, ніби хтось, чи щось схопило його за рукав не даючи закінчити  порух. Тіні опинилися поруч – Шарам навіть не вловив яким чином.  Високі, сіруваті, невиразні, ніби у рваних каптурах, що затіняли пусті провали замість облич.

 Не відчув нічого: ні  вогкого могильного холоду, ні млосного смороду розкладеної плоті, ні навіть скаженої люті до всього живого, що видає невпокоєних. Ніби це були безплотні тіні. Але тримали вони його міцно – так, що не міг не просто рухатися, а й навіть розмовляти чи дихати. Ніби рот і ніс його набили, як ту подушку, густим пухом та пір’ям 

Марно було шептати закляття – язик не слухався.

 - Шарам! Де вони?  Що з тобою? — Сандарія розгублено махала перед собою свічкою і ножем. – Я їх не бачу!

 Дівчина дійсно не помічала їх. Одна тінь зависла прямо перед нею, тягнучи до неї свої мишкуваті лапища-грабалки. Ще одна, ніби, звисала з балки в неї над  головою.