11. Коридор.

  Сандарія поспіхом накинула свій дорожній плащ поверх нічної тонкої лляної сорочки. Підхопила зі столу залізний свічничок, витягнула з-під подушки кинджал і, кинувши стривожений погляд на вікно, навшпиньках прокралася до дверей. Намагаючись не шуміти, повільно посунула тугий засув.

- Сандарія, який сором! В такому непристойному вигляді, як якась вулична дівка!

 «Так, мабуть, сказала б няня, якби зогледіла  її так вбрану. І які тільки думки тобі, дівчино, не лізуть в голову?» - Сандарія знервовано посміхнулася. На мить завмерла, розмірковуючи, і дмухнула на маленький вогник…

 Похапцем поставила згаслий свічник на підлогу, ще раз вийняла медальйон.

 «Яскраво-блакитний!»

   Серце застукотіло. Запхнула назад під сорочку. М’яко натиснула на ручку, прочинила двері й прослизнула в коридор.

  «Так. Їй потрібно пройти міжпокій, піднятися сходами нагору і відрахувати  другі двері праворуч.»

  Вона повільно кралася, прислухаючись. Кінчиками пальчиків обмацуючи стіни перед собою. Дошки старечо зрадливо рипіли при кожному кроці.

 « Нарешті сходи.»

  Зі сторони входу, від зали, війнуло перегаром, смердючими, пітними онучами та скислим пивом. Приглушені голоси - ледь чутний п’яний гомін та регіт запізнілих відвідувачів.

   Вона босою ногою обережно намацувала сходинки. Нарешті вони скінчилися - попереду засіріло незасклене вікно… В грудях похололо – м’яке холодне світло осяяло коридор. Полегшено видихнула:

« Це вийшов місяць з-за хмар!»

 Принаймні їй хотілося в то вірити.

   Свіжий порив вітру увірвався в коридор. Тривожно зашуміли дерева знадвору, тоскно шарудячи гіллям  по стінах…

  « Як ті мертв’яки, що шкребуть домовину, силкуючись вибратися.»

  З їх дитячих страховищ, якими вони полюбляли лякати один одного довгими зимними вечорами. Дрижаки пішли тілом. Вона закусила пересохлу губу.

« Яка дурниця їй лізе в голову.»

Глибоко вдихнула. І вже не криючись, кинулась, перестрибнула через місячний просвіт і похапцем, навпомацки знайшла потрібні двері. Постукала.

 « Відчиняй. Ну? Відчиняй же.»

  Вітер загуляв переходом. Завив у комині. Стиснула кинджал, який тримала в руці – аж кисть засудомило. Сандарія тремтіла, як осиновий лист.

« Це лише комин… Це лише вітер в димарі…»

 Серце здавалося вже от-от вискочить.  Вона застукала зухвало, не криючись… Натиснула на ручку…

 Мокра сорочка  прилипла до тіла. Їй навіть здалося, що вона відчула солодкуватий запах свого поту… 

 « Ні це не її запах… Занадто терпкий …Занадто нудотний..»

 Вона знала, що так пахне!

Клацнув засув з тієї сторони… І Сандарія, не чекаючи, штовхнула двері всередину, і прожогом залетіла в кімнату…